— Та це ж і не дивно, адже ти живеш у такому маленькому селищі, де все на видноті.
— Про нас уже все знають.
— Це неприємно…
— Атож. У такому селищі як пустять про тебе славу, то, вважай, тобі кінець, — сказала вона, та, глянувши на Сімамуру, всміхнулась. — Та нічого, для нас робота всюди знайдеться.
Для Сімамури, що жив на успадкованому від батьків добрі, щирість Комако була цілковитою несподіванкою.
— А хіба не однаково, де заробляти? Тож не варто переживати.
В її байдужому тоні Сімамура почув чисто жіночі нотки.
— Нема чого журитися, правда?.. А взагалі тепер тільки жінки вміють любити по-справжньому… — Комако злегка почервоніла й опустила очі.
Комір її кімоно, що відстовбурчився трохи назад, одкривав її плечі — розкрите біле віяло. Густо напудрене тіло, кругле й чомусь сумне, здавалося схожим і на вовняну тканину, й водночас на шкуру якоїсь тварини.
— Справді, в теперішньому світі… — промимрив Сімамура й аж похолов від безглуздої порожнечі власних слів.
— Завжди так було, — просто сказала Комако й, підвівши голову, додала: — А ви хіба не знали?..
Коли Комако підвела очі, прилипле до тіла червоне спіднє кімоно сховалося під коміром.
Сімамура перекладав твори Валері й Алена, статті французьких авторів про російський балет у період його розквіту у Франції. Ці переклади він готувався видрукувати власним коштом у розкішному оформленні й невеличким тиражем. Така книжка зараз не могла принести жодної користі для сучасного театрального життя Японії, але, мабуть, саме це його влаштовувало. Глузувати з власної роботи — в цьому Сімамура, здається, знаходив втіху. Можливо, тут зародився жалюгідний світ його химерних фантазій. Одне слово, квапитися було нікуди. Та ще й тепер, коли він подорожував.
Сімамура уважно спостерігав, як умирають маленькі крилаті створіння.
Надворі щодень холоднішало, комахи залітали в його номер й неживі падали на татамі. Жучки перекидались на спину й більше не ворушилися. Бджоли спотикалися, повзли й нарешті витягували ніжки. Їхня смерть була такою ж природною, як і зміна пір року. Спершу здавалося, що комахи вмирають тихо й без мук. Та придивившись уважніше, Сімамура побачив, що їхні лапки й вусики тремтять у смертельній агонії. Для цих маленьких смертей простір на вісім татамі був безмежним.
Іноді, взявши пальцями мертву комаху, щоб викинути її у вікно, Сімамура раптом згадував своїх дітей.
На дротяній віконній сітці завжди сиділи метелички, та несподівано Сімамура помітив, що деякі з них уже мертві — вони падали на землю, як сухі листочки. Декотрі падали зі стін. Підбираючи мертвого метелика, Сімамура задумувався: навіщо його створено таким гарним?
Згодом сітки з вікон зняли. Комашиного дзижчання більше не було чути.
Червоно-рудувата барва гір на межі країни снігу стала густішою. У промінні надвечірнього сонця їхні схили, вкриті осіннім листям, тьмяно виблискували, наче були вирізьблені з холодного мінералу. Готель переповнили гості — настала пора милуватися красою багряних кленів.
— Сьогодні я, мабуть, не зможу прийти. Наші тутешні влаштовують бенкет, — одного вечора сказала Комако, забігши на хвильку у номер Сімамури.
Невдовзі з бенкетного залу долинули звуки барабана й жіночий вереск. Крізь цей гамір несподівано зовсім поряд Сімамура почув ясний, прозорий голос:
— Пробачте, будь ласка… Це вам… Кома-тян просила передати.
Йоко простягнула руку стоячи, як листоноша, але відразу похопилась і ввічливо опустилася на коліна. Поки Сімамура розгортав листа, за нею і слід загув. Сімамура не встиг їй нічого сказати. На папері п’яною рукою було написано: «Веселюся, галасую. П’ю саке».
Та не минуло й десяти хвилин, як з’явилася Комако. Хода її була невпевнена, ноги запліталися.
— Йоко заходила? Щось принесла?
— Так, принесла.
— Отже, принесла? — Комако весело примружила одне око. — У мене так радісно на душі! Я сказала, що йду замовляти саке, а сама тихенько вислизнула. Портьє помітив, що я тікаю, й насварив. Та мені байдуже! Хай сварить! Нехай і підлога в коридорі рипить!.. Ой, як мені погано! Тільки зайду до вас, відразу п’янію. А в мене ж іще робота…
— Справді, ти вся аж червона!
— А мене ще робота жде… Що вона сказала? Ви знаєте, вона така ревнива!
— Хто?
— Вона таки когось уб’є!
— І вона, здається, тут прислуговує?
— Розносить пляшечки з підігрітим саке. Стоїть у тіні коридора й стежить. А очі блищать! Вам такі очі подобаються, правда?
— Мабуть, вона дивиться на вас і думає: яке жалюгідне видовище!