— Тому я і послала її до вас із запискою… Пити хочу! Дайте води!.. А яка жінка нікчемна, не дізнаєшся, поки її не зведеш. Скажіть, я п’яна?
Вона заглянула в дзеркало й мало не впала, але встигла схопитися за туалетний столик. Потім випросталась і, війнувши подолом кімоно, гордовито вийшла з кімнати.
Бенкет, видно, скінчився, бо людський гомін раптом стих, лише дзенькотів порцеляновий посуд. Тільки-но Сімамура подумав, що, мабуть, Комако повели в інший готель, як Йоко знову принесла від неї записку.
«Відмовилась від готелю „Гірський вітер“. Йду в номер „Слива“. На добраніч».
Сімамура збентежено посміхнувся.
— Дякую!.. А ти тут прислуговуєш?
— Так. — Йоко кивнула, зиркнувши на нього своїми проникливими, чарівними очима.
Сімамура вкрай збентежився.
Дівчина, яку він часто зустрічав і якою щоразу захоплювався, тепер сиділа перед ним спокійно й невимушено. Сімамуру охопила якась дивна тривога. Надто вже серйозною була вона, ніби опинилася в гущі якихось незвичайних подій.
— Ти завжди начебто зайнята.
— Ага… Але ж я нічого не вмію.
— Я тебе стільки разів зустрічав! Уперше, коли ти поверталася додому з хворим… Ти його так доглядала у поїзді!.. Пам’ятаєш, ти ще просила начальника станції доводити до розуму твого брата?
— Так, пам’ятаю.
— Кажуть, перед сном ти співаєш у басейні?
— Ой, як погано!.. Я така невихована! — Її голос був на диво чарівним.
— Мені здається, наче я про тебе знаю все.
— Невже?.. Вам Кома-тян розповідала?
— Ні, вона мені нічого не розповідала. Вона взагалі не любить про тебе говорити.
— Невже? — Йоко одвела погляд. — Кома-тян добра, але вона нещасна. Будь ласка, не кривдіть її!
Вона промовила це одним духом, а наприкінці її голос ледь-ледь затремтів.
— Але ж я не можу їй нічим допомогти…
Здавалось, Йоко от-от задрижить усім тілом.
Ухилившись від небезпечного блиску її очей, що, ніби насувалися на нього, Сімамура всміхнувся.
— Можливо, для неї було б краще, коли б я швидше вернувся в Токіо.
— Я теж збираюся в Токіо.
— Коли?
— Байдуже коли.
— Може, вдвох поїдемо?
— Ой, з радістю! — не роздумуючи, але цілком серйозно сказала Йоко, аж Сімамура розгубився.
— А домашні не заперечуватимуть?
— У мене нікого немає, тільки молодший брат, що працює на залізниці. Я можу сама вирішувати, що мені робити.
— А до кого ж ти звернешся в Токіо?
— Не знаю.
— Ти з нею радилась?
— З Кома-тян? Ні, не радилась. Вона мені не подобається.
Вологими від хвилювання очима Йоко глянула на Сімамуру, й він відчув, як душу його полонять її дивні чари. Та в цю ж мить любов до Комако спалахнула новим вогнем. Повертатися в Токіо з незнаним дівчиськом, немов з коханкою, — хіба це не жорстоке визнання провини перед Комако? А може, й розплата?
— А ти не боїшся їхати з чужим чоловіком?
— А чого боятися?
— Та невже тебе не лякає, що в Токіо тобі ніде притулитися? До того ж, ти навіть ще не вирішила, що робитимеш.
— Нічого, самотня жінка якось собі зарадить, — сказала Йоко, і її прекрасний голос наче підкреслив кінець фрази. Вона пильно глянула на Сімамуру й додала: — Може, візьмете мене до себе служницею?
— Що ти! Служницею?
— Коли щиро, то я не хочу бути служницею…
— А ким ти працювала, коли жила в Токіо?
— Медсестрою.
— В лікарні чи в школі медсестер?
— Та ні, я тільки збиралася нею стати.
Перед очима Сімамури знову зринув вагон і постать Йоко, що старанно доглядала хворого сина вчительки. «Певно, в тій старанності і втілилась її заповітна мрія», — подумав Сімамура й усміхнувся.
— А тепер ти хочеш вивчитися на медсестру?
— Ні, не хочу.
— Погано, якщо ти не можеш щось твердо вирішити.
— Не розумію, до чого тут це? — немов відкидаючи обвинувачення, засміялася Йоко.
Той сміх здався б недоречним, якби не був таким прозорим і дзвінким. Однак до глибини Сімамуриного серця він не дійшов, а розтанув у повітрі.
— Чого ти смієшся?
— Бо я могла доглядати тільки одного хворого!
— Не розумію.
— Більше я нікого не зможу доглядати…
— Он що… — тихо проказав Сімамура, наче приголомшений несподіваним ударом. — А тепер, кажуть, ти щодня ходиш на цвинтар біля гречаного поля…
— Так, ходжу.
— І ти гадаєш, що ніколи в житті не доглядатимеш іншого хворого, не ходитимеш на іншу могилу?
— Ні.
— А як же ти покинеш могилу й поїдеш у Токіо?