Тепле дихання сонних людей ніби штовхнуло Сімамуру назад, і він несамохіть позадкував до дверей, та Комако вже зачинила за собою двері й сміливо затупала по підлозі. Сімамура навшпиньки поспішив за нею. Серце в нього тьохкало від сумнівної нічної пригоди.
— Почекайте тут. Я запалю нагорі світло.
— Навіщо?
Сімамура навпомацки побрався сходами вгору. Оглянувся. Внизу, за мирними обличчями сонних людей, видніло приміщення крамниці.
На другому поверсі було чотири кімнатки з потертими, як у селянських домах, татамі.
— Для мене однієї тут занадто просторо, — сказала Комако.
Старі меблі й домашнє начиння в кутку, розсунуті фусума між кімнатками, вузенька постіль під закіптявілою стіною і вечірнє кімоно на гачку — все це разом здалося Сімамурі лігвом лисиці-чародійки[2].
Комако запропонувала Сімамурі один-єдиний дзабутон, а сама сіла на постіль.
— Ой, яка я червона! — здивувалася вона, глянувши в дзеркало. — Невже я така п’яна?
А потім понишпорила на комоді.
— Ось мої щоденники, — мовила до Сімамури.
— Ого, скільки їх!
Поряд зі щоденниками на комоді стояла маленька скринька з цигарками.
— Гості частують, а я кладу їх у рукав або запихаю за пояс, тому вони трохи зім’яті. Зім’яті, але не брудні. Яких тільки гатунків тут нема! — Спершись рукою на татамі, Комако розгорнула свої трофеї. — А от сірників нема. Та вони й зайві, бо я перестала курити.
— Чудово! А як із шиттям?
— Часу обмаль. Гостей багато. Всі спішать милуватися золотом осіннього листя.
Комако обернулась і прибрала з-перед комода шитво.
Комод з чудовим візерунком деревини — мабуть, пам’ятка з часу перебування в Токіо — й коштовна червона лакована скринька були такими ж, як у мансарді вчительчиного будинку, схожого на стару паперову коробку; серед цих злиднів вони видавалися зовсім недоречними.
Від лампочки до постелі тягся тонкий шнурок.
— Коли перед сном кінчаю читати, смикаю за нього й гашу світло.
Граючись цим шнурком і чомусь бентежачись, Комако сиділа статечно, як одружена жінка.
— Ти як лисиця-чародійка, що збирається заміж.
— Справді.
— І в цій кімнаті тобі доведеться жити чотири роки?
— Півроку вже минуло. Промайне і решта.
Розмова поволі згасала. Знизу доносилося дихання сонних людей, Сімамура заквапився додому.
Перш ніж зачинити за ним двері, Комако висунула голову, глянула на небо.
— Хмари віщують сніг… Кінчилася вже золота осінь, — сказала вона.
А коли вийшла надвір, згадала вірш:
— Ну, на добраніч!
— Стривайте! Я вас проведу. До готелю.
Та Комако зайшла і в номер.
— Лягайте, добре? — сказала вона й кудись зникла. За хвилину повернулася з двома склянками холодного саке й звеліла:
— Пийте! Пийте, кажу!
— Де ти роздобула?
— Я знаю, де роздобути.
Вона, певно, вже встигла випити, коли наливала саке з бочки в склянки. Хміль, видно, вдарив їй у голову. Втупивши важкий погляд у саке, що переливалося через край, вона сказала:
— У темряві воно не п’ється…
Сімамура одним духом вихилив склянку, що її подала Комако.
Від такої порції годі було сп’яніти, та Сімамура, видно, перемерз надворі, і його занудило, розморило. Відчувши, що йому погано, він заплющив очі й приліг. Комако заметушилась коло нього. Незабаром гаряче жіноче тіло заспокоїло його, як мати дитину.
Комако була з ним несміливою, горнула його до себе так, як юна дівчина чужу дитину. Підвівши голову, вона, здавалось, стежила, як засинає те маля.
Через деякий час Сімамура проказав:
— Ти добра дівчина…
— Чому? Чим це я добра?
— Ти добра дівчина…
— Ну навіщо таке казати! Які ви капосні! Схаменіться! — вигукнула вона уривчасто, немов жбурляючи слова йому в обличчя, і відвернулась.
Потім захихотіла.
— Ніяка я не добра! Прикро мені, прошу вас, їдьте додому. Мені тепер і вдягти нічого. Хотілося приходити до вас щоразу в новій одежі. А де її взяти? Оце кімоно я позичила в подруги. Погана я, правда?
Сімамура не знайшов, що відповісти.
2
В японському фольклорі розповсюджені сюжети, у яких лисиця може перетворюватися на людей.