— Що ви знайшли в мені доброго? — Голос Комако зів’яв. — Коли я вас уперше зустріла, то подумала — от неприємна людина… І справді — хто б посмів так зухвало зі мною говорити? Ви мене так принизили!
Сімамура похнюпився.
— А ви знаєте, чому я досі про це не згадувала? Бо коли жінка таке каже, то це вже кінець.
— Та нічого…
— Ви так гадаєте?
Комако довго мовчала, немов оглядалася на пережите, її невгамовне єство захлюпнуло його хвилею тепла.
— Ти добра жінка…
— Що значить — добра?
— Добра жінка…
— От дивна людина! — Комако відвернула голову вбік, вона хотіла потерти підборіддям плече, потім зіперлася на лікоть, підвела голову. — Що ви маєте на увазі? Що?
Сімамура здивовано глянув на неї.
— Скажіть, ви заради цього приїжджали до мене? Отже, ви з мене сміялися? Таки сміялися?!
Розпашіла Комако прикипіла до нього поглядом — ждала відповіді. Та нараз її обличчя зблідло, плечі затрусилися від нестримного гніву, а з очей закапали сльози.
— Як прикро! Як прикро!
Вона сповзла з постелі й сіла до Сімамури спиною.
Раптовий здогад, що Комако хибно його зрозуміла, кольнув його в серце. Та Сімамура мовчав, заплющивши очі.
— Як мені сумно! — прошепотіла Комако і, припавши головою до колін, зіщулилась у клубок.
Виплакавшись, вона взялася штрикати татамі декоративною шпилькою, але за хвилину несподівано вийшла з кімнати.
Сімамурі несила було її затримати. Його мучило сумління, адже правда була на її боці.
Та невдовзі Комако нишком повернулася й тонким голосом покликала з-за сьодзі:
— В купальню підете?
— Що ж, можна…
— Пробачте, я все передумала.
Вона не збиралась заходити в номер, а тому Сімамура, прихопивши рушника, вийшов у коридор. Комако похнюплено спішила попереду, наче спійманий злочинець. Та зігрівшись у теплому басейні, вона аж надміру розвеселилася. Про сон не могло бути й мови.
Наступного ранку Сімамуру розбудив спів «Утаї».
Якийсь час він лежав мовчки й дослухався. Комако, що сиділа перед дзеркалом, обернулася і, всміхаючись, сказала:
— Це в номері «Слива». Мене вчора після бенкету запрошували туди.
— Це хто, гурток любителів «Утаї»?
— Начебто.
— Сніг падав?
— Ага. — Комако встала й розсунула сьодзі. — Кінець багряної осені.
З сірого неба, обрамленого вікном, спадали донизу великі лапаті сніжинки, схожі на пелюстки півоній. Незвичайна тиша облягла землю. Заспаний Сімамура невидющими очима дивився на сніг.
Виконавці «Утаї» забили в барабан.
Пригадавши, як торік його зачарував уранішній сніг у дзеркалі, Сімамура перевів погляд на туалетний столик. У дзеркалі холодні пелюстки здавалися ще більшими, ніж були насправді. Спадаючи вниз, вони залишали плетиво білих ліній навколо Комако, що сиділа з розкритим коміром і витирала шию рушником.
Її шкіра була такою чистою, наче Комако щойно викупалася. Сімамура не міг повірити, що це та сама жінка, яка недавно образилась на його непродумані слова, сказані несамохіть. Сімамурі чогось стало сумно.
Далекі гори, що кожного дня втрачали своє червоно-буре забарвлення, наче ожили, заясніли від першого снігу.
У гаю, обсипаному білим пухом, вирізнялася кожна криптомерія. Дерева стояли серед снігу, встромивши в небо гострі вершини.
В снігу прядуть, у снігу тчуть, у сніговій воді промивають, на снігу вибілюють. Усе в снігу — від першої нитки до зітканої тканини. Ще в давнину хтось написав: «Є сніг — буде креп. Сніг — батько крепу».
Той креп у країні снігу виробляли сільські жінки довгими зимовими вечорами. Сімамура так його вподобав, що нишпорив за ним по крамницях поношеної одежі й вживав для літнього кімоно. Використовуючи свої давні — від часу захоплення танцювальним мистецтвом — зв’язки з крамницею, що торгувала театральним реквізитом, Сімамура просив хазяїна, якщо трапиться добрий матеріал, з тонкої пряжі, залишати креп для нього. Він і спіднє кімоно шив собі з конопляного крепу.
Кажуть, у давнину, після першої відлиги, коли сніг розтавав і з вікон знімали бамбукові штори, що захищали оселю від заметів, для того полотна влаштовували спеціальні ярмарки. У містечку були навіть окремі готелі для купців, що наїжджали сюди з великих міст — Едо{33}, Осаки й Кіото. На ярмарок ішли люди з навколишніх сіл, щоб подивитися на полотно, зіткане дбайливими дівочими руками за півроку. У такі дні на ярмарку відкривалася сила-силенна рундуків і яток з ткацькими виробами, всюди панувало пожвавлення й радість, як на місцевому святі. До тканини пришивали ярлик з ім’ям ткалі й назвою села, звідки вона родом. Тут же визначався її ґатунок — перший або другий. При такій нагоді вибирали й наречених. Здебільшого найкращий креп виготовляли дівчата у віці від п’ятнадцяти до двадцяти п’яти років. У старшому віці ткати ставало важче, і тканина не мала потрібної довершеності. Дівчата, певно, старалися як могли, намагаючись потрапити в число найкращих ткаль в околиці. Прясти починали в жовтні, за місячним календарем, а вибілювати закінчували в лютому наступного року. Дівчата вкладали в роботу все своє вміння, всю душу, тим більше, що взимку тут нічим було зайнятися.