«Наступного разу я вже, мабуть, не приїду на ці мінеральні джерела», — подумав Сімамура й, зіпершись на хібаті — провісника холодної осені, — почув, як посвистує, наче вітер у верховітті сосен, старий чайник, виготовлений у Токіо, що його приніс Сімамурі власник готелю. Чайник був майстерно інкрустований срібними птахами й квітами. У посвисті того чайника можна було розрізнити два тони — близький і далекий. За далеким Сімамурі марився тонкий безперервний дзенькіт. Сімамура наблизив вухо до чайника й прислухався. І раптом між переливами дзвіночка Сімамура побачив маленькі ніжки Комако, що, віддаляючись, дрібно вистукували влад з одноманітною мелодією чайника. Сімамура стрепенувся й вирішив, що час додому.
І саме тоді йому спало на думку відвідати батьківщину білого крепу. Ця поїздка, вирішив він, буде поштовхом, щоб остаточно розпрощатися з мінеральними джерелами.
Однак Сімамура не знав, яке саме містечко в пониззі річки вибрати. У велике місто, центр текстильної промисловості, їхати не хотілось, а тому Сімамура висів на глухій, як йому здавалось, залізничній станції й незабаром опинився на головній вулиці, характерній для містечок, розташованих уздовж поштового тракту.
Дахи будинків, підперті з країв рядами дерев’яних стовпів, виступали далеко над вулицею. Такі піддашшя, під якими торговці виставляли свій товар, можна було колись бачити перед крамницями в стародавньому Едо. З одного боку піддашшя тяглися суцільно, від будинку до будинку, й узимку, коли випадав глибокий сніг, люди вільно ходили під ними, як тротуаром.
Ясна річ, сніг з дахів доводилося скидати на середину дороги, й він лежав тут високою греблею. Щоб переходити з одного боку вулиці на інший, жителі містечка робили в ній отвори, схожі на тунель. По-тутешньому це, здається, називалось: «Проникати в лоно великого Будди».
Селище на мінеральних джерелах, де жила Комако, теж лежало в країні снігу, але там піддашшя сусідніх будинків не змикалися, як у цьому містечку. Суцільне піддашшя Сімамура побачив уперше, воно його зацікавило, й він трохи пройшовся під ним. Під старим дахом панувала темрява. Деякі стовпи похилилися, при землі струхлявіли. Сімамура ніби заглянув у похмурий будинок, споконвіку засипаний кучугурами снігу.
Судячи з вигляду цього старого містечка, життя ткаль, приречених на безперервну роботу під сніговими заметами, не було таким радісним і світлим, як витвір їхніх вправних рук — конопляний креп. В одній стародавній книзі автор, наводячи слова з поезії Цінь Тао-юя, китайського поета епохи Тан, пише: «В жодному домі ткаль не наймали, бо ткання звичайного полотна забирало багато часу, й тримати робітницю було невигідно».
Зазнавши чимало злигоднів, безіменні майстрині давно повмирали, залишився тільки креп на втіху таким, як Сімамура. Вони пошили собі з нього розкішне кімоно, яке і в спеку холодить їхнє тіло. Невже кожен людський вчинок, сповнений найпалкішої любові, коли-небудь надихне когось іншого?.. Отак роздумуючи, Сімамура вийшов з-під даху на середину вулиці.
Як і її давній предок — поштовий тракт, — вулиця була пряма й довга. Вона, певно, починалася в селищі на мінеральних водах, де жила Комако. І ґонт, і каміння на дахах — усе було таким, як і в тому селищі.
Дерев’яні стовпи, що підпирали дах, кидали на землю бліду тінь. Непомітно западав вечір.
Оглядати було нічого, тому Сімамура сів на поїзд і зійшов на наступній станції. Нове містечко нічим не відрізнялося від попереднього. Знічев’я прогулюючись його вулицями, Сімамура змерз і, щоб зігрітись, зайшов у їдальню поласувати локшиною.
Їдальня стояла на березі річки, яка, мабуть, брала початок десь біля мінеральних джерел. Було видно, як через міст безладними купками по двоє, по троє дріботять буддійські черниці. На ногах у них були солом’яні сандалі, за плечима в декотрих метлялися брилі з широкими крисами. Певно, поверталися в монастир з пожертвами мирян. Здавалося, то ворони квапляться до свого гнізда.
— О, скільки черниць! — спробував Сімамура заговорити з власницею їдальні.
— Ага… Там у горах жіночий монастир. У сніг звідти, мабуть, нелегко вибратися. Ото вони й спішать.
Гори по той бік мосту, вже білі від снігу, поволі гасли в надвечірніх сутінках.
У цьому краї, коли опадає листя і дме холодний вітер, дні стають по-зимовому похмурі. Заслане хмарами небо віщує снігопад. Близькі й далекі вершини гір біліють. Місцеві жителі тоді кажуть: «Оббілило верхів’я». Вздовж узбережжя шумить море, а в горах стугонить земля, як далекий грім. Тоді люди кажуть: «Гори гудуть». Коли оббілить верхів’я, а в горах загуде — значить, бути снігу… Сімамура пригадав, що так написано в одній стародавній книзі.