Комако, з’явившись бозна-звідки, стиснула руку Сімамури. Він обернувся, але нічого не сказав. Комако дивилась на вогонь, а на її зосередженому, трохи розпашілому обличчі витанцьовували відблиски полум’я. Сімамура відчув, як його груди стисло. Волосся в Комако покуйовдилося, шия напружено витяглась. Сімамурі кортіло її погладити. Його рука була тепла, її — гаряча. Сімамура чомусь виразно відчув, що час розлуки близько.
Біля дверей знову спалахнуло — видно, зайнявся стовп. В ту ж мить бризнув струмінь води — балка й крокви зашипіли й почали хилитися.
Натовп ойкнув і завмер: згори падало жіноче тіло.
Будівля складу мала й другий поверх — ярус для глядачів на випадок, коли тут буде вистава, щоправда, дуже низький. З нього тіло мало б упасти за секунду, та людям здалося, що воно падало дуже довго — вони виразно простежили, як воно летіло вниз. Певно, тому, що жінка падала якось дивно, наче лялька. Відразу було ясно, що вона непритомна, бо впала на землю, навіть не скрикнувши. Скрізь було мокро, тому й пилюки не знялося. Жінка впала якраз посередині між новим язиком полум’я і старим, що здійнявся з-під попелу.
Жіноча постать виринула на другому поверсі саме тоді, коли дугастий струмінь води шугнув на спалах вогню. Жінка падала якось дивно — зовсім горизонтально. Сімамура завмер від несподіванки, навіть не встигши відчути страху. То було щось нереальне. Тіло, щойно туге, непіддатливе, у повітрі наче розм’якло, падало вільно й безживно, без усякого опору, як лялька. Здавалося, воно застигло на грані життя і смерті. В Сімамури майнула лише одна тривожна думка: тільки б голова не опустилася нижче, не вигнулися стегна, не зігнулися коліна й не порушили цієї ідеальної горизонтальної лінії. Таке могло статися, але не сталося — тіло впало так само горизонтально, як і падало.
— О-о-ой!
Комако зойкнула і затулила обличчя долонями, Сімамура дивився на все це не кліпнувши очима.
Коли ж Сімамура збагнув, що ця жінка — Йоко? І переляк у юрбі, і зойк Комако, і судома, що пробігла по нозі Йоко, — усе, здавалось, сталося за одну мить.
Розпачливий крик Комако різонув Сімамуру. Конвульсія ноги Йоко обдала його морозом з голови до ніг. Серце шалено забилося від нестерпного смутку й болю.
Конвульсії Йоко були ледве помітні й невдовзі припинилися.
Сімамура помітив їх пізніше, а перед тим він побачив обличчя Йоко й червоне кімоно з візерунком летючих стріл. Йоко впала навзнак. Поділ кімоно задерся й оголив одне коліно. Вона, напевне, була непритомна, бо коли вдарилась об землю, тільки нога конвульсивно сіпнулася. Сімамура ще чомусь не відчув її смерті. Йому здалося, що в житті Йоко сталася тільки якась зміна, якесь перевтілення.
На другому поверсі, звідки впала Йоко, кілька балок нахилились і запалали над її обличчям. Її прекрасні, проникливі очі були заплющені, підборіддя випнуте, шия напружена. По обличчю пробіг хисткий відблиск полум’я.
Серце защеміло знову, коли Сімамура пригадав, як кілька років тому, їдучи на зустріч з Комако, він побачив на обличчі Йоко, відбитому в шибці вагона, спалах далекого польового вогника. За одну мить той вогник освітив, ніби прожектором, роки, проведені з Комако. Нестерпний біль і смуток знов кольнули в серце.
Комако кинулась уперед. Це сталося майже відразу після того, як вона, зойкнувши, затулила обличчя руками, а натовп затамував дух.
У довгому кімоно гейші, спотикаючись на згарищі, залитому водою, Комако підбігла до Йоко, взяла її на руки й ступила кілька кроків. Під її відчайдушно напруженим обличчям звисала голова Йоко. Здавалось, вона от-от знесеться в небо — таким блаженним було її непритомне обличчя. Комако йшла так, наче несла чи то свою жертву, чи то розплату.
Враз юрба одностайно загула і, розступившись на мить, щільно зімкнулася навколо Комако.
— Дайте пройти! Дайте пройти!..
Сімамура почув крик Комако:
— Вона збожеволіла!.. Збожеволіла!..
Сімамура кинувся на цей нестямний голос, але, відтиснутий чоловіками, що спішили забрати Йоко з рук Комако, похитнувся. А коли встояв на ногах і звів очі вгору, Молочний Шлях з гуркотом наринув на нього.
ТИСЯЧА ЖУРАВЛІВ
Навіть опинившись на території храму Енгакудзі в Камакура, Кікудзі все ще вагався: йти чи не йти на чайну церемонію? Все одно він запізнився.
Влаштовуючи чайну церемонію в павільйоні храмового саду, Тікако Курімото завжди посилала йому запрошення. Але після батькової смерті він ні разу там не був. Кікудзі нехтував ними, бо вважав це лише формальним виявом пошани до покійного батька.