Він розсунув сьодзі поряд з токонома й, зайшовши в кімнату для чайної церемонії, сів на почесному місці.
Тікако поспішила за ним.
— Знайомтеся, Мітані-сан. Син покійного Мітані-сана, — офіційно відрекомендувала вона Кікудзі.
Кікудзі ще раз уклонився, потім підвів голову і побачив жінок.
Мабуть, він трохи збентежився, бо спочатку в його очах замерехтіли тільки яскраві кімоно, обличчя розпливалися.
Та коли Кікудзі опам’ятався, то побачив прямо перед собою пані Оота.
— О! — вигукнула вона. В її голосі вчувалася неприхована радість, яку, певно, помітили й присутні. — Ми так давно не бачилися! Пробачте, що я так довго не давала про себе знати.
Вона легенько смикнула доньку за рукав — мовляв, скоріше привітайся! Дівчина, мабуть, розгубилась, бо почервоніла й опустила очі.
Кікудзі здивувався: в поведінці пані Оота не було й крихти ворожості чи недоброзичливості. Здавалося, її переповнює радість. Видно, несподівана зустріч з Кікудзі її надзвичайно втішила. Її не обходило, що подумає про неї жіноче товариство.
Її донька сиділа мовчки, втупивши очі в підлогу.
Схаменувшись, пані Оота зашарілася, але не спускала лагідного, промовистого погляду з Кікудзі.
— Ви теж захоплюєтесь чайною церемонією?
— Ні, я в ній нічогісінько не тямлю.
— Невже? А я думала, у вас озветься батькова кров…
Мабуть, на пані Оота наринули спогади, бо очі в неї зволожіли.
Кікудзі бачив її востаннє на батьковому похороні.
За цих чотири роки пані Оота майже не змінилася.
Та ж сама біла довга шия, що не пасувала до округлих плечей, та ж, як на її вік, надто молода постать. Колись і рот, і ніс здавалися Кікудзі малими порівняно з очима. А тепер, уважно придивившись, він помітив, що ніс гарний, правильної форми, а губи іноді, коли пані Оота говорила, ледь-ледь випиналися вперед.
Донька, видно, успадкувала від матері довгу шию і круглі плечі. Зате рот у неї був більший, ніж у матері, й міцно стулений. Це здалося Кікудзі дивним.
В очах, чорніших за материні, проглядав смуток.
Кинувши погляд на зотлілі вуглини у вогнищі, Тікако сказала:
— Інамура-сан, ви не могли б почастувати чаєм Мітані-сана? Здається, ваша черга ще не пройшла.
— Будь ласка.
Дівчина з журавлями на фуросікі підвелася.
Кікудзі помітив, що вона сиділа біля пані Оота. Однак, побачивши ту з донькою, він уже не наважувався глянути на цю дівчину.
Звелівши доньці Інамури подати чай, Тікако, видно, хотіла звернути на неї увагу Кікудзі.
Зупинившись перед чайником, дівчина обернулася до Тікако.
— А в якій чашці?
— Справді… — завагалася Тікако. — Може, в оцій орібе?{37} Мені подарував її покійний Мітані-сан. Це його улюблена чашка.
Кікудзі добре пам’ятав чашку, яка зараз стояла перед дівчиною. Справді батько нею завжди користувався. А перейшла вона до нього від удови Оота.
Бідолашна пані Оота! Чи могла вона сподіватися, що чашка її покійного чоловіка перекочує від батька Кікудзі до… Тікако?
Кікудзі вразила бездушність Тікако.
Зрештою, і пані Оота не відзначалася особливою тактовністю.
На тлі заплутаного, невиразного минулого двох літніх жінок донька Інамури, що зосереджено готувала чай, видалася Кікудзі напрочуд гарною.
Дівчина з журавлями на фуросікі й не здогадувалася, що Тікако вирішила показати її Кікудзі.
Спокійно, без зайвої сором’язливості вона приготувала чай і піднесла його Кікудзі.
Випивши чай, Кікудзі глянув на чашку. Це була чорна орібе: на одному боці, в білій поливі, був нанесений чорний візерунок — паростки папороті.
— Ви, мабуть, пам’ятаєте її? — запитала Тікако.
— Начебто… — непевно відповів Кікудзі, опускаючи чашку.
— Пагінці папороті викликають у пам’яті гірську місцевість, правда? Ця чашка особливо годиться для ранньої весни. Ваш батько пив із неї саме в таку пору… Тепер вона, звичайно, трохи не по сезону, але для вас, Кікудзі-сан…
— Та що ви!.. Для такої чашки нічого не значить, що нею користувався мій батько… В неї така багата історія! Її, мабуть, передавали з покоління в покоління від самого Рікю{38} з епохи Момояма. Протягом кількох сотень років не один знавець чайної церемонії дбайливо зберігав її для нащадків, — сказав Кікудзі, намагаючись забути, як людські долі переплелися навколо цієї чашки.
Чашка від пана Оота перейшла до його вдови, від неї — до батька Кікудзі, а від батька — до Тікако. З них двоє — чоловіки — померли, а жінки тут, на чайній церемонії. Вже цього досить, щоб визнати долю чашки незвичайною.