— З Курімото в мене пов’язані неприємні спогади… — Голос у Кікудзі мало не затремтів. — Ось чому я не хотів би, щоб вона мала хоч найменший вплив на мою долю… Мені навіть не віриться, що це їй я завдячую знайомством із вами.
Тікако підійшла зі своїм столиком, і розмова урвалася.
— Дозвольте й мені приєднатися до вас.
Тікако сіла на татамі. Щоб віддихатись після недавніх клопотів, вона нахилилася вперед і глянула на Юкіко.
— Кікудзі-сан, мабуть, нашій гості сумно в такому вузькому колі. Та ваш батько був би їй дуже радий.
Юкіко скромно опустила голову.
— Ну що ви! Я не заслужила честі бути в чайному павільйоні покійного Мітані-сана.
Тікако пропустила повз вуха ці слова, а взялася пригадувати, як за батька відбувалися тут чайні церемонії.
Справу про одруження Кікудзі та Юкіко вона, певно, вважала вирішеною.
Згодом у передпокої, коли жінки збиралися додому, Тікако мовила:
— І вам, Кікудзі-сан, не завадило б коли-небудь завітати до Інамурів… Тільки про відвідини треба домовитися заздалегідь.
Юкіко кивнула. Видно, хотіла щось сказати, але слова застрягли їй у горлі. Вона тільки засоромилась.
Кікудзі не сподівався такої переміни. Він наче відчув тепло її тіла.
Однак його сковувало щось огидне й брудне.
Навіть зараз у тиші чайного павільйону він не міг позбутися цього відчуття.
Брудною була не тільки Тікако, що познайомила його з донькою Інамурів, брудним був і він сам.
Кікудзі раптом привиділась химера: ніби його батько нечищеними зубами припав до родимої плями на грудях Тікако. Батьків образ мав з ним самим багато спільного.
Юкіко не поділяла його недовіри до Тікако. До певної міри це й було причиною того, що Кікудзі не вистачало рішучості й послідовності у ставленні до дівчини.
Виставляючи напоказ свою неприязнь до Тікако, він тим самим ніби визнавав, що це вона змушує його одружитися з Юкіко. Добре, що Тікако можна використати й для цього!
Кікудзі не сумнівався, що Юкіко бачить його наскрізь. Тому-то йому здалося, наче його оперіщили батогом. Кікудзі сам був приголомшений своєю поведінкою.
Обід закінчився, і Тікако пішла готувати чай.
— Доля немов послала нам Курімото, — сказав Кікудзі. — Та, здається, щодо цього в нас різні думки.
Його слова прозвучали як виправдання.
Кікудзі колись непокоїло, що після батькової смерті мати усамітнювалася в чайному павільйоні.
А от зараз і він тут сидить. Батько теж сюди навідувався. Значить, кожен приходив сюди зі своїми думками.
Шурхотів по листю дощ.
Крізь той шелест Кікудзі почув інший звук — як хлюпотіла вода по парасольці.
Знадвору гукнула служниця:
— Прийшла Оота-сан!
— Оота-сан? Панночка?
— Ні, пані Оота. Вона так схудла, наче хвора…
Кікудзі миттю підвівся, але завмер на місці.
— Куди її провести?
— Можна сюди.
— Гаразд.
Зайшла пані Оота, без парасольки. Мабуть, залишила її на порозі будинку.
Обличчя в неї було мокре. «Напевне, від дощу», — подумав Кікудзі. Та ні, то були сльози — вони без упину котилися по щоках.
Який він неуважний: подумав, що це краплини дощу!..
— Що з вами? — скрикнув Кікудзі й кинувся їй назустріч.
Пані Оота безсило сіла на веранду.
Вона скоріше не сіла, а впала, нахилившись до Кікудзі.
Підлога навколо неї була мокра.
Сльози текли й текли, і Кікудзі знову подумав: а може, це все-таки дощ?
Пані Оота не спускала з нього очей, ніби шукала в ньому опори, щоб остаточно не впасти. «Як тільки я відвернуся, станеться непоправне лихо», — подумав Кікудзі.
Глибоко запалі очі з синцями внизу, навколо зморшки. Хворобливо зів’ялі повіки, а в гарячому погляді — мука й благання. І невимовна ніжність.
— Пробачте!.. Я так хотіла вас побачити, що не могла всидіти дома… — лагідно сказала вона.
Ніжність бриніла не тільки в голосі — вона проглядала у всій її постаті.
Коли б не ця ніжність, Кікудзі було б нестерпно на неї дивитися — настільки пані Оота була виснажена.
Її страждання озвалося болем у нього в грудях. Усвідомлюючи, що він — його причина, Кікудзі піддався цій ніжності й відчув, ніби в грудях трохи одлягло.
— Заходьте швидше!.. Ви ж змокли!
Кікудзі підхопив її і завів у кімнату. В його рухах було щось жорстоке.
Жінка намагалась підвестися.
— Пустіть!.. Я сама… Бачите, яка я легка?..
— Справді…