— Скажіть, є різниця між батьком і мною?
— Який ви жорстокий!.. Не треба…
Вона говорила тихо, її очі були заплющені.
Здавалося, вона ніби не хотіла вертатися на землю з іншого світу.
А втім, Кікудзі звертався скоріше не до пані Оота, а до свого розтривоженого серця.
Пані Оота легко заманила Кікудзі в той інший світ — тільки таким він йому видавався, — де ніби стерлася різниця між ним і батьком. І таким сильним було відчуття того іншого світу, що потім Кікудзі вже не віднаходив душевної рівноваги.
Пані Оота, здавалось, не була звичайною земною жінкою, а скоріше первісною або останньою жінкою на цьому світі.
Мабуть, тому вона не відчувала різниці між покійним чоловіком, Кікудзі та його батьком.
— Коли ви згадуєте про мого батька, то вам здається, що він і я — одне й те саме?
— Змилуйтеся!.. Мені так страшно!.. Я — грішниця…
З кутиків її очей покотилися сльози.
— Скоріше б прийшла смерть!.. Я хочу вмерти!.. Як би радо я зараз умерла! Кікудзі-сан, ви щойно мало не задушили мене… Чому ви цього не зробили?
— Що за жарти!.. А втім, ви вгадали мої думки — мені здається, я таки хотів вас задушити…
— Невже?.. Я вам так вдячна! — Пані Оота витягла свою довгу шию. — Мене легко задушити, я так змарніла…
— А вам не жаль доньки?
— Жаль… Та однаково я рано чи пізно помру від виснаження… А Фуміко… Я вас благаю, потурбуйтеся про неї.
— Якби вона була такою, як ви…
Пані Оота широко розплющила очі.
Кікудзі злякався власних слів. Вони вихопилися несамохіть. Що вона подумає?
— Ой, послухайте, як серце то зупиняється, то знову стукоче… Вже недовго мені жити. — Пані Оота взяла руку Кікудзі й приклала її собі під груди.
Може, серце так б’ється від його слів?
— Кікудзі-сан, скільки вам років?
Він не відповів.
— Певно, ще й тридцяти немає?.. Я завинила перед вами. Яка я нещасна!.. А втім, ви цього не зрозумієте…
Спершись на руку, вона трохи підвелася й підібгала під себе ноги.
Кікудзі випростав спину.
— Кікудзі-сан, я не прийшла ганити ваш шлюб із Юкіко. Тепер уже все… кінець…
— Я ще не знаю, чи одружуся з нею… Але ваші слова очистили моє минуле…
— Як це?
— Адже ж Курімото, що набивається мені в свахи, була батьковою коханкою. Вона отруїла моє життя. А ви… ви були останньою жінкою в мого батька, й він, я певен, зазнав з вами щастя…
— Якомога скоріше одружіться з Юкіко!
— Я сам знаю, що мені робити.
Пані Оота задумливо дивилася на Кікудзі. Та раптом вона зблідла, притиснула долоню до чола.
— В голові паморочиться… В очах темніє…
Вона будь-що хотіла додому. Кікудзі викликав таксі й поїхав разом з нею.
Дорогою вона сиділа в кутку машини, заплющивши очі. В її постаті було стільки розпачу, що, здавалось, життя от-от покине її.
У дім Кікудзі не зайшов. Коли вона виходила з машини, її холодні пальці вислизнули з його руки.
Десь о другій годині ночі подзвонила Фуміко.
— Мітані-сан?.. Мама недавно… — Її голос на мить урвався, а потім ожив, — померла.
— Що?! Що з вашою мамою?!
— Померла. Від паралічу серця… Останнім часом вона часто вживала снотворне.
Кікудзі відібрало мову.
— Мітані-сан, у мене до вас прохання…
— Слухаю…
— Серед ваших знайомих немає лікаря?.. Ви не могли б привести його до нас?..
— Лікаря?.. Кажете, лікаря? Зараз?..
Кікудзі здивувався: невже Фуміко ще не викликала лікаря? Але відразу здогадався, в чому річ.
Пані Оота, певно, наклала на себе руки. І щоб приховати це, Фуміко вдалася до Кікудзі.
— Гаразд.
— Будь ласка, не забудьте!
Мабуть, Фуміко наперед усе обміркувала, а вже тоді подзвонила. І довго не пояснювала, а просто сказала, що сталося.
Кікудзі опустився на підлогу біля телефону й заплющив очі.
В його уяві раптом вималювалася заграва, яку він бачив з електрички, коли повертався додому після ночі, проведеної з пані Оота в готелі.
Вона жевріла над лісом навпроти храму Хоммондзі в Ікегамі.
Червоне сонце ніби плило на обрії, ковзаючи по вершечках дерев.
Ліс виступав на небі чорним силуетом.
Сонце пливло над деревами і било в його втомлені очі. Кікудзі склепив повіки.
І тоді йому здалося, немов білі журавлі знялися з фуросікі Юкіко у вечірнє небо, що все палало в його заплющених очах.