ОБРАЗ НА «СІНО»{42}
Минув сьомий, поминальний день після смерті пані Оота. А наступного дня Кікудзі зробив візит співчуття Фуміко.
Він збирався вийти з контори трохи раніше, ніж звичайно, щоб не з’явитися в домі пані Оота надто пізно. Однак увесь час вагався: казав собі, що ось підведеться й вирушить, та так і не підвівся, — і вибрався в гості лише під кінець робочого дня.
На порозі його зустріла Фуміко.
— Ой боже, це ви!
Вона схилилася перед ним у поклоні. Її руки впирались у підлогу — здавалося, тільки так вона не дасть плечам тремтіти.
— Щиро вам дякую за вчорашні квіти.
— Та що ви… Нема за що.
— Ви прислали квіти, і я подумала, що самі вже не прийдете.
— Чому? Адже ж буває так, що квіти посилають раніше, а самі приходять згодом.
— Я про це й не подумала…
— Вчора я був тут неподалік, біля квіткової крамнички…
Фуміко кивнула.
— Квіти були без записки, та я відразу здогадалася, від кого вони.
Кікудзі згадав, як учора в крамничці серед квітів думав про пані Оота.
Згадав, що їхні пахощі ніби пом’якшили в ньому відчуття провини.
А зараз і Фуміко зустріла його доброзичливо.
На ній було біле бавовняне плаття. Обличчя не напудрене. Тільки на обвітрених губах був тонкий шар помади.
— Вчора я вирішив, що поки не слід до вас заходити, — сказав Кікудзі.
Фуміко ледь відступила вбік, запрошуючи його до кімнати.
Мабуть, щоб стримати сльози, вона ще в передпокої заходилась дякувати Кікудзі за квіти. Та здавалося, якщо вона на хвильку замовкне, то от-от заплаче.
— Ви не уявляєте, як я зраділа вашим квітам! А було б ще краще, якби ви прийшли самі… — промовила Фуміко, заходячи слідом за Кікудзі до кімнати.
— Я не хотів ставити вас у незручне становище перед родичами, — якомога невимушеніше пояснив Кікудзі.
— Мені байдуже, що вони подумають, — просто сказала Фуміко.
У вітальні перед урною з останками стояла фотографія пані Оота.
І квіти… Лише ті, що прислав учора Кікудзі.
Він здивувався. Невже інші Фуміко сховала?
А може, на поминки ніхто не прийшов? «Мабуть, що так», — подумав Кікудзі.
— Це ніби глечик для чайної церемонії?
Фуміко здогадалась, що він має на увазі вазочку з квітами.
— Так. Гадаю, вони пасують одне до одного.
— Нічого не скажеш, начебто гарне «сіно».
Як для чайної церемонії, то глечик був замалий.
Зате букет квітів — червоних троянд і блідих гвоздик — якнайкраще підходив до його циліндричної форми.
— Мама теж іноді ставила в нього квіти, тому й не продала після батькової смерті.
Кікудзі сів перед урною й запалив кадильну паличку. Тоді склав руки долонями докупи й заплющив очі.
Він каявся в гріхах. Та до каяття домішувалася вдячність пані Оота за любов, і гріх ставав солодким.
Що призвело до її смерті — гріх чи любов? Її переслідувало відчуття непозбутньої провини чи невгасима любов?.. Кікудзі цілий тиждень думав над цим і не міг дійти певного висновку.
І ось тепер, сидячи з заплющеними очима перед останками пані Оота, Кікудзі вже не пригадував собі її постаті — лише відчував її тепло, п’янкий запах тіла. Як не дивно, але в його очах це було цілком природно — адже мертва жінка втратила свої обриси й доходила до нього тихою музикою спогадів.
Після її смерті Кікудзі ночами не міг заснути. Навіть снотворне, яке він домішував у саке, не допомагало: Кікудзі бачив сни й легко прокидався.
Щоправда, його не мучили кошмари — прокидаючись, він почував солодке сп’яніння. Навіть зовсім пробудившись, він перебував під приємними чарами снів.
Кікудзі дивувало, що й уві сні пані Оота обдаровує його своєю ласкою. За своє недовге життя він ще ніколи такого не зазнавав.
Пані Оота двічі називала себе грішницею — в готелі Північної Камакури, де вони разом ночували, і в чайному павільйоні Кікудзі. І щоразу ці слова дивно діяли на неї — вона тремтіла й плакала від захвату. А тепер Кікудзі сидів перед її останками й думав: «Якщо це я довів її до смерті, отже, я — грішник…», а в його пам’яті оживав голос пані Оота, що першою визнала свій гріх.
Кікудзі розплющив очі.
За його спиною захлипала Фуміко. Мабуть, вона нишком плакала, та цього разу не витримала й схлипнула.
Не обертаючись, Кікудзі спитав:
— Коли зроблено це фото?
— Років п’ять чи шість тому. Фото невелике, довелося збільшувати.
— Он як! Мабуть, знято під час чайної церемонії?