— Коли йдеться про покійника, це неістотно.
— Мабуть, мама воліла вмерти тому, що не могла примиритися зі своїм падінням…
— Не думаю.
— Вона так страждала… Жаль було на неї дивитися…
На очах Фуміко забриніли сльози. Невже вона хотіла розповісти про любов матері до Кікудзі?
— Пам’ять про померлих — скарб наших сердець. Тож оберігаймо його все життя, — сказав Кікудзі. — А все-таки вони рано повмирали!..
Фуміко зрозуміла, що він має на увазі і її батьків.
— І ви, і я зосталися самі, — додав Кікудзі.
Несподівано власні слова навели його на думку, що спогади про пані Оота були б забарвлені в похмурі тони, якби в неї не було такої доньки, як Фуміко.
— Фуміко-сан, ви й до мого батька ставилися душевно. Так казала ваша мати…
Кікудзі нарешті висловив те, що давно крутилося на язиці. Йому здалося, що ці слова прозвучали просто й природно.
Він подумав, що настав час, коли можна одверто поговорити про любовний зв’язок батька з пані Оота, про його відвідини цього дому.
Та Фуміко зненацька низько вклонилася, торкнувшись руками татамі.
— Пробачте їй! Я так жаліла маму!.. Вона й тоді була на краю від смерті…
Не підводячи голови, вона заплакала, її плечі безсило опустилися.
Кікудзі прийшов несподівано, й Фуміко не встигла натягти шкарпетки. Тепер вона сиділа на татамі, підібгавши ноги під себе й зіщулившись у клубочок, ніби намагалась заховати босі ноги.
Її волосся звисало майже до підлоги, а на його тлі виділялася червона чашка.
Затуливши обличчя руками, Фуміко вийшла з кімнати.
Вона досить довго не поверталася.
Кікудзі не витримав і гукнув:
— Дозвольте мені піти!
Коли він вийшов у передпокій, Фуміко з’явилася з вузликом.
— Не знаю, чи буде вам зручно, але візьміть, будь ласка.
— Що це?
— «Сіно».
Кікудзі здивувався: як це вона так швидко вийняла квіти, вилила воду, витерла глечик, запакувала його в коробку й загорнула у фуросікі?
— Треба забрати неодмінно сьогодні? В ньому ж стояли квіти.
— Будь ласка, візьміть.
Кікудзі подумав, що то вона з великого смутку спішить розпрощатися з глечиком.
— Гаразд, візьму.
— Я мала б принести його вам сама, але, на жаль, не можу…
— Чому?
Фуміко не відповіла.
— Ну, бувайте здорові!
Кікудзі вже був на порозі, коли вона сказала:
— Щиро дякую, що завітали. А про маму не думайте, якомога скоріше одружіться.
— Я вас не розумію…
Кікудзі обернувся: Фуміко стояла, опустивши голову.
Удома Кікудзі заходився ставити в «сіно» квіти — білі троянди й бліді гвоздики.
Кікудзі не міг позбутися відчуття, ніби він закохався в пані Оота лише після її смерті.
І ще йому здавалося, що про це кохання він дізнався завдяки її доньці Фуміко.
У неділю Кікудзі подзвонив Фуміко.
— Ви все самі?
— Ага… Аж сумно.
— Не годиться сидіти дома самій.
— Може, й так…
— Навіть по телефону чути, як тихо у вашому домі.
Фуміко пирхнула.
— А якби ви запросили до себе в гості подругу?
— Боюсь, що тоді всі дізнаються про маму.
Кікудзі не знав, що відповісти.
— То ви нікуди й не виходите?
— Чому ж ні. Замикаю двері й виходжу.
— Тоді зайдіть хоч раз і до мене.
— Дякую. Днями зайду.
— Як здоров’я?
— Змарніла трохи.
— Як спите?
— Майже не сплю.
— Це вже погано!
— От уладнаю справу з будинком і, мабуть, найму кімнату в подруги…
— Як це — уладнаю?
— Думаю продати дім.
— Ваш дім?
— Атож.
— Таки вирішили продати?
— А ви вважаєте, що не варто?
— Як вам сказати… Я й сам думаю свій продати.
Фуміко мовчала.
— Алло! Алло!.. Зрештою, це не телефонна розмова. Може б, зайшли… Сьогодні неділя і я сиджу вдома.
— Гаразд…
— Знаєте, я поставив квіти у «сіно» по-європейському. Якщо завітаєте, глечик можна буде використати для чаю…
— Для чайної церемонії?
— Я не збираюсь влаштовувати справжньої церемонії. Просто гріх, коли «сіно» використовують не за своїм прямим призначенням. Справжня краса чайного посуду виступає тільки в зіставленні з іншим посудом для чайної церемонії.
— Все-таки я сьогодні не прийду. Я така змучена… Ще більше, ніж минулого разу.
— Але ж у мене, крім вас, не буде нікого.
— Все одно…
— То невже не прийдете?
— Ні… До побачення!
— Бувайте!.. Здається, хтось прийшов… До скорого!
То прийшла Тікако Курімото.
Кікудзі насупився — невже вона підслуховувала?
— Щодня дощ та дощ… Тільки сьогодні видалася нарешті гарна днина. Отож я й вирішила навідатись до вас. — Тут Тікако помітила «сіно». — Літо вже в розпалі, і в мене поменшало уроків. От я й подумала: а що, коли я з вашого дозволу побуду в чайному павільйоні?
Тікако поклала перед Кікудзі подарунок — коробку печива і віяло.
— А в павільйоні, мабуть, знову пахне цвіллю?
— Можливо.
— О, що я бачу! «Сіно» Оота-сан? Можна поглянути? — запитала вона байдуже й підсунулась до глечика.
Зіпершись руками об татамі, Тікако схилилася над глечиком і зігнула свою дебелу спину, немов от-от мала бризнути на квіти отрутою.
— Придбали?
— Ні, подарували.
— Таку річ? Що й казати, подарунок щедрий. На спомин?
Тікако глянула на Кікудзі.
— Краще б ви купили таку коштовну річ. Жахливо, якщо ви її одержали від доньки Оота-сан.
— Купити? Треба подумати…
— Так і зробіть. У вас чимало речей, які належали панові Оота, але за все розплатився ваш батько. Коли взяв пані Оота під свою опіку…
— Я не хочу про це й чути!
— Авжеж, авжеж…
Тікако підвелась і вийшла з кімнати.
Невдовзі почулася її розмова зі служницею. Тікако вернулась у халаті.
— Отже, Оота-сан наклала на себе руки!
Її слова вразили Кікудзі, як грім з ясного неба.
— Не може бути!
— Ви так вважаєте? А я відразу здогадалася. Від неї завжди віяло чимось зловісним. — Тікако глянула на Кікудзі. — І ваш батько казав, що Оота-сан загадкова особа. Як жінка я про неї іншої думки, ніж ви, чоловіки… Як на мене, вона вдавала із себе надто простодушну й невинну. Мені такі не до душі. Вона якась наче аж липка…
— Не треба гудити небіжчицю!
— Нехай так… Але, здається, вона й з того світу заважає вам одружитися. А скільки натерпівся від неї ваш батько!..
«Напевно, сама лиха скуштувала», — подумав Кікудзі.
Любовний зв’язок батька з Тікако був для нього короткочасною розвагою, яка навряд чи обірвалася через пані Оота. Але Тікако зненавиділа пані Оота за те, що та залишилася з ним близькою до його смерті.
— Таким молодим, як ви, Кікудзі-сан, її не зрозуміти. Щастя, що вона померла. Їй-богу, велике щастя.
Кікудзі відвернувся від Тікако.
— Та як можна було терпіти, щоб вона стала на заваді вашому шлюбу? Певно, вона відчувала свою підлу вдачу, але не могла вгамувати свою бісівську душу. Тому й вирішила померти… А ще, певно, сподівалася по смерті зустрітися з вашим батьком. Така вже вона…
По спині в Кікудзі пробіг дрож.
Тікако зійшла в сад.
— Піду в павільйон, заспокоюся, — мовила вона.
Якийсь час Кікудзі сидів нерухомо й поглядав на квіти.
Їхні білі й блідо-рожеві пелюстки зливалися з поверхнею «сіно» в один суцільний серпанок.
На його тлі перед очима Кікудзі замріла Фуміко — зіщулена в клубочок на татамі, вона плакала в запустілому домі.