— Як гляну на «сіно», що ви подарували, то так і хочеться вас побачити.
— Та що ви… А в мене є ще одне… Невеличка циліндрична чашка. Я збиралася і її подарувати вам, але мама щодня нею користувалась і на вінцях пристала її помада…
— Невже?
— Так мама казала.
— Хіба помада може пристати?
— У цієї чашки червонястий відтінок. Мама казала, що на вінцях помада так ввібралася, що її вже нічим не змиєш і не витравиш. Уже після маминої смерті я придивилася й помітила, що, справді, по краях в одному місці барва наче густіша.
Невже для Фуміко це була пуста балачка?
А Кікудзі насилу її слухав.
— У нас тут справжня злива. А у вас? — перевів він розмову на інше.
— Ллє як із відра. Щойно так гримнуло, що я мало не вмерла.
— Зате після дощу буде свіжо. Я вже п’ять днів не ходжу в контору, сиджу дома. Може б, ви завітали до мене в гості?
— Дякую, але я вирішила заглянути до вас, коли вже знайду собі роботу. Надумала працювати. — Кікудзі не встиг відповісти, як вона провадила далі: — Я так зраділа, що ви подзвонили! Обов’язково прийду. А втім, може, нам не слід зустрічатися…
Кікудзі перечекав, поки дощ ущухне, вдягнувся і звелів служниці скласти постіль.
Його самого здивувало, що він запросив Фуміко в гості.
А надто те, що голос дівчини ніби розвіяв морок провини перед пані Оота.
Мабуть, цей голос і викликав у його уяві образ її матері.
Голячись, Кікудзі струшував піну з пензлика на листя кущів і мочив його у дощовій воді, що стікала з даху.
Пополудні хтось прийшов. Кікудзі подумав, що це Фуміко, і поспішив у передпокій. Але перед ним стояла Тікако.
— A-а, це ви…
— Така спекота… Я давненько не була у вас, от і вирішила провідати. Як здоров’я?
— Не зовсім добре.
— О, це вже погано. Ви такі бліді…
Насупившись, Тікако розглядала Кікудзі.
«Дивно, як я міг подумати, що це стукотять гета Фуміко. Адже вона, напевне, прийде вдягнута по-європейському», — міркував Кікудзі.
— Бачу, ви собі вставили зуби. Зовсім помолоділи, — сказав він.
— Тепер, коли почався сезон дощів, у мене більше вільного часу… Та вони занадто білі. Але, гадаю, незабаром трохи потемнішають.
У вітальні, де щойно спав Кікудзі, Тікако зиркнула на токонома.
— Нічого нема, чисто й навіть приємно, — сказав Кікудзі.
— Так, найкраще дощової пори. Правда, одна-дві квітки… — Тікако урвала мову й обернулася. — А де «сіно» Оота-сан?
Кікудзі мовчав.
— Як на мене, краще б його повернути.
— Це моя справа.
— Не сказала б…
— В усякому разі, ви мені не указ.
— Не знаю… — Тікако посміхнулася сліпучо-білими вставними зубами. — Я прийшла, щоб вам порадити. — Вона раптом витягла руки й розвела ними, ніби щось відганяючи. — Якщо не вигнати злих чарів з вашого дому, то…
— Не лякайте, я не боюся!
— Я хочу поставити вам свої вимоги, як сваха…
— Якщо ви маєте на увазі доньку Інамурів, то я відмовляюсь про це говорити.
— Та ви що! Це ж малодушність — відмовлятися від прекрасної нареченої лише тому, що не до вподоби сваха. Сваха — це ніби кладка. Тож ступайте по ній відважніше. Ваш батько залюбки користувався моїми послугами.
Кікудзі скривився.
Коли Тікако починала суперечку, в неї піднімалися плечі. Так було й цього разу.
— Щоб ви знали, я не така, як Оота-сан. Зі мною легко мати справу. Я й про взаємини з батьком могла б вам розповісти, не втаюючи нічого. На жаль, я не займала в його душі стільки місця, як інші. Все швидко скінчилося, як і почалося… — Тікако похнюпила очі. —А проте я не нарікаю на долю. Потім не раз і не два ваш батько радо вдавався до моїх послуг, бо знав, що я не підведу. Взагалі, чоловіки воліють доручати свої справи жінкам, з якими в них щось було… Ось так завдяки йому я набралася здорового глузду.
— Умгу…
— Тож послухайте цього здорового глузду.
Кікудзі мало не піймався на гачок простодушності.
Тікако вийняла з-під обі віяло.
— Мушу вам сказати, що людина не навчиться розважності, якщо в неї різко виражена чоловіча або жіноча вдача.
— Справді?.. Виходить, мудрість доступна тільки людям без статі?
— Ви глузуєте? А я вам скажу, що тільки люди без статі, як ви їх називаєте, бачать наскрізь і жінок, і чоловіків. Ви думаєте, Оота-сан вибрала смерть з доброго дива? На кого ж тоді вона лишила свою єдину доньку? Я гадаю, вона наперед вирішила: от, мовляв, я помру, а доньку догляне Кікудзі-сан…