— Ага.
— Навіщо? Не розумію?.. І ви, Мітані-сан, повірили?
Фуміко наче питала саму себе.
Кікудзі раптом рішуче сказав:
— Це не телефонна розмова. Ми не могли б з вами зустрітися?
— А чого ж…
— Підождіть біля токійського вокзалу, я зараз приїду.
— Так, але…
— Ви хочете десь-інде?
— Я не хочу чекати надворі. Краще я прийду до вас додому.
— Може, разом поїдемо?
— Тоді доведеться чекати вас на вулиці.
— А ви б не зайшли до мене… на роботу?
— Ні… Я приїду до вас додому.
— Нехай так. Я теж скоро буду. Якщо приїдете раніше, почекайте мене у вітальні.
Якщо Фуміко сяде на електричку, то прибуде раніше за нього. Кікудзі подумав, що дівчина могла їхати в тому самому вагоні, й узявся шукати її очима на пероні, коли вийшов з вагона.
Фуміко справді приїхала раніше.
Служниця сказала, що вона в саду. Кікудзі обійшов будинок і побачив Фуміко, що сиділа на камені в затінку олеандра.
Після останніх відвідин Тікако служниця поливала сад перед тим, як Кікудзі повертався з роботи. Садова колонка, як виявилось, була справна.
Камінь, на якому сиділа Фуміко, знизу був мокрий.
Білий і червоний олеандр… Червоний цвіт на тлі цупкого зеленого листя, здавалось, палав вогнем, а білий — дихав прохолодою. М’яко погойдуючись, біле суцвіття огортало Фуміко з усіх боків.
І вона була біла — в білому бавовняному платті з синьою облямівкою по берегах коміра й кишень.
Призахідне сонце пробивалося крізь листя за плечима Фуміко й падало Кікудзі під ноги.
— Ласкаво прошу! — приязно мовив Кікудзі, підходячи до гості.
Фуміко не встигла привітатися першою й сказала:
— Вибачте, що подзвонила вам на роботу…
Вона підвелася, відвівши назад одне плече, ніби побоювалась, що Кікудзі схопить її за руку, як тільки підійде ближче.
— Ви по телефону таке сказали… От я й прийшла, щоб спростувати ваші слова…
— Ви про одруження? Щиро кажучи, я теж був здивований…
— Чим? — Фуміко опустила очі.
— Спершу — тим, що ви вийшли заміж, а вдруге — що й гадки такої не мали. Виходить, що я був здивований двічі.
— Двічі?
— Атож.
Кікудзі рушив по кам’яних плитах садової доріжки.
— Зайдемо звідси в дім. Чого ж ви не чекали мене у вітальні? — Він сів на галереї. — Недавно, коли я тут відпочивав після далекої дороги, пізно ввечері з’явилася Тікако.
З кімнати гукнула служниця. Мабуть, хотіла запитати щодо вечері, про яку Кікудзі казав по телефону, коли виходив з контори. Він зайшов у дім і невдовзі повернувся у білому бавовняному кімоно.
Тим часом Фуміко встигла підпудрити щоки. Коли Кікудзі сів, вона спитала:
— А що, власне, сказала Курімото-сан?
— Просто сказала: «Фуміко-сан вийшла заміж».
— І ви, Мітані-сан, повірили?..
— Такій брехні важко не повірити.
— У вас не закралося жодного сумніву?
В чорних очах Фуміко забриніли сльози.
— Та невже б я могла тепер вийти заміж? Чи ви вважаєте, що я здатна на таке?.. І мама, і я стільки настраждалися, стільки намучилися… Цим стражданням і досі не видно…
Кікудзі чомусь здалося, ніби мати Фуміко й досі жива.
— Ми звикли покладатися на людей і вірили, що нас зрозуміють… Та невже так здавалось? А може, то власне відображення в дзеркалі своєї душі?..
Фуміко ладна була заплакати.
Кікудзі трохи помовчав, а потім сказав:
— Фуміко-сан, пригадуєте, я вас запитав: «Ви вважаєте, я міг би тепер оженитися?» Того дня ще була злива…
— Коли гриміло?
— Так. А сьогодні ви питаєте мене те саме.
— Ні, не зовсім те…
— Ви мені не раз казали, що я одружусь.
— Між вами, Мітані-сан, і мною велика різниця… — Фуміко не спускала очей, повних сліз, з Кікудзі. — Так, так, істотна різниця…
— У чому?
— Та хоч би у суспільному становищі…
— У суспільному становищі?
— Так. У нас різне становище. Можу сказати, якщо хочете, що в нас різні долі… Моя така похмура…
— Ви хочете сказати, що вас мучить відчуття провини?.. Але ж у всьому винен я.
— Ні! — Фуміко рішуче захитала головою, а з її лівого ока раптом викотилася сльоза й поповзла вниз по скроні. — Мама весь гріх узяла на себе й померла. А втім, я не вважаю, що то був гріх. То було її горе. Гріх ніколи не змиєш, а горе минає.
Кікудзі опустив очі.
— Але ж ви, Фуміко-сан, своїми словами про нещасну долю кидаєте тінь на вашу матір.
— Можливо, я не так висловилася — не нещасна доля, а глибоке горе.