— Де ж це я побачу? Я ж не збираюсь ходити на чайні церемонії.
— То випадково побачите. А може, вже й бачили.
— Виходить, що дарувати можна тільки найдорожчі речі?
— Так. — Фуміко підняла голову й глянула Кікудзі в вічі. — Саме так. У листі я просила, щоб ви розбили чашку і черепки викинули…
— Розбити?.. Таку річ?.. — Кікудзі намагався заспокоїти войовничо настроєну Фуміко. — Чашку випалили в стародавній печі кілька століть тому. Мабуть, спочатку в ній подавали закуски. А відтоді, як почали з неї пити чай, минуло багато часу. Люди берегли її, як коштовну річ, передавали з покоління в покоління. Можливо, брали з собою і в далеку подорож… Ні, я не послухаю вас, Фуміко-сан.
Та ще Фуміко сама ж казала, що на вінцях «сіно» зберігся слід материної помади.
Вона так усоталася в кераміку, що її, мовляв, нічим не витравиш. Справді, Кікудзі не раз і не два ретельно мив її, а темнуватий слід на вінцях чашки не зник. Щоправда, колір у цьому місці був блідо-коричневий, не червоний, тільки з червонястим відтінком — можна було подумати, що то колір вицвілої губної помади. Хоча «сіно» могло мати таке забарвлення. Та й слід цей міг залишитися не тільки від пані Оота, — адже з тієї чашки пила не вона одна. І все-таки пані Оота підносила до губ цю чашку частіше за інших — вона пила з неї щодня.
«Цікаво, вона сама здогадалася пити з неї чай, чи то їй підказав батько?» — подумав Кікудзі.
Він здогадувався, що пані Оота і батько часто пили чай і з парних чашок — червоної і чорної — роботи Рйоню.
Можливо, батько іноді просив пані Оота поставити в глечик «сіно» троянди і гвоздики й милувався прекрасною жінкою зі старовинною чашкою в руці…
Після їхньої смерті глечик і чашка опинилися в Кікудзі. А сьогодні прийшла й Фуміко.
— Це не примха. Я справді хочу, щоб ви розбили чашку, — сказала вона. — Коли я подарувала вам глечик, ви зраділи, і я подумала: в мене є ще одне «сіно», чашка, я теж її вам віддам. Хотіла, щоб ви пили з неї щодня… А тепер мені соромно за такий нікудишній дарунок.
— Таке «сіно» не на будень. Гріх користуватися такою чашкою щодня…
— А все-таки кращих за неї є скільки завгодно. Мені буде прикро, якщо ви будете пити з цієї чашки, а згадуватимете, що є кращі за неї…
— То ви твердите, що треба дарувати найдорожчі речі?
— Це вже кому і за яких обставин…
У Кікудзі защеміло серце.
Мабуть, Фуміко мріє, щоб пам’ятка про матір була коштовною, щоб Кікудзі, торкнувшись її руками, з любов’ю згадував її саму і матір.
І Кікудзі мимоволі перейнявся цим бажанням — тепер і він ладен був погодитись, що дарунок на спомин про пані Оота має бути якнайкращим.
Певно, це й було заповітною мрією Фуміко. Свідчення тому — глечик «сіно».
Холодна поверхня глечика, що ніби пашіла жаром, викликала в уяві Кікудзі тіло пані Оота. І не було в тій згадці ні краплини сорому, ні каяття — краса перемагала.
Дивлячись на шедевр кераміки, Кікудзі відчував, що пані Оота була довершеним витвором природи. А шедевр недосяжний для осуду.
Того дня, в зливу, Кікудзі сказав Фуміко по телефону, що «сіно» викликає в ньому бажання бачити її. І тоді Фуміко згадала про інше «сіно» й принесла Кікудзі чашку.
Мабуть, таки правда, що чашці далеко до глечика.
— Здається, в батька була дорожня скринька для чайного посуду… — вголос міркував Кікудзі. — Напевне, в ній збереглася чашка, гірша за вашу.
— Яка чашка?
— Хтозна. Я ж її не бачив.
— Я хотіла б на неї поглянути. Мабуть, гарна, — мовила Фуміко. — Якщо це «сіно» гірше, то я його розіб’ю, добре?
— Боюсь навіть показувати…
Спритно виймаючи зернята з кавуна, поданого на десерт, Фуміко наполягала, щоб Кікудзі таки показав їй батькову чашку.
Він звелів служниці відчинити чайний павільйон і вийшов у сад. Таки хотів відшукати скриньку. Фуміко поспішила за ним.
— Я не знаю, де та скринька. От би сюди Курімото… Тá вмить знайшла б.
Кікудзі обернувся. На Фуміко падала тінь білого олеандра, під деревом було видно тільки її ноги в шкарпетках і садових гета.
Скринька була в буфеті в мідзуя{45}.
Кікудзі приніс її у павільйон і поставив перед Фуміко.
Вона сиділа випростана і якусь хвилину чекала, коли Кікудзі зніме обгортку, а тоді не витримала й простягла руку.
— Можна подивитися?
— Скринька в поросі. — Кікудзі вийшов у сад і витрусив з обгортки пилюку. — А знаєте, в буфеті лежала мертва цикада, вся об’їдена черв’яками…
— У павільйоні ж чисто.