Тієї ночі Кікудзі ніяк не міг заснути. Коли в щілинах віконниць замерехтів світанок, він устав і подався у чайний павільйон.
У саду, на плиті перед кам’яним умивальником валялись уламки «сіно». Кікудзі склав докупи чотири великих черепки, і в його долоні з’явилася чашка. Лише на її вінцях бракувало шматочка.
Кікудзі взявся його шукати, але невдовзі облишив.
Підвів очі вгору. На сході, між віттям дерев, яскріла одна велика зірка.
«Скільки я вже не бачив вранішньої зорі!» — подумав Кікудзі, дивлячись на небо, яке поволі затягували хмари.
Зірка блищала серед хмар і тому здавалася ще більшою, ніж була насправді. Ореол навколо неї був аж наче вологий.
«Безглуздо збирати черепки, коли на небі сяє зірка свіжим блиском», — майнуло в голові Кікудзі.
Він кинув уламки на землю.
Учора ввечері Фуміко шпурнула чашку на кам’яний умивальник. Кікудзі навіть не встиг її зупинити.
Він не помітив, як вона несподівано вискочила з чайного павільйону. В нього тільки вихопилось:
— О-о-о!
Кікудзі не кинувся шукати черепків у темряві, а підтримав Фуміко за плечі. Бо вона знеможено присіла на плиті й от-от ладна була повалитися на землю.
— У вас є гарніше «сіно»… — прошепотіла вона.
Фуміко таки переживала, що Кікудзі порівняє її чашку з іншою, кращою…
Пізніше, коли він ніяк не міг заснути, ті слова пролунали в його душі сповненим болю прозорим тоном.
Дочекавшись світанку, Кікудзі вийшов у сад поглянути на розбиту чашку.
Однак угледів зірку і кинув черепки на землю…
Кікудзі знову підвів погляд угору й аж ойкнув.
Зірки вже не було. Поки він збирав черепки, ранкова зоря сховалася за хмарою.
Кікудзі, немов ошуканий, якийсь час дивився на схід.
Невже хмара заслонила зірку?.. Над дахами будівель, там, де обривалися хмари, рожево займався небосхил.
— Як же їх тут залишати… — промовив Кікудзі сам до себе. Знову підняв черепки й запхав за пазуху нічного кімоно.
Жаль було кидати розбиту чашку. Та й тут її могла побачити Тікако.
«Фуміко навмисне її розбила, тож навіщо зберігати черепки?» — вирішив, але передумав, загорнув їх у папір і, сховавши у стінну шафу, забрався під ковдру.
«Власне, чого Фуміко так боїться порівняння?.. З чим і коли міг би він порівняти це „сіно“?.. Звідки в неї той острах?» — мучився здогадами Кікудзі.
Після вчорашнього вечора Кікудзі й не думав порівнювати Фуміко з кимось. Для нього вона стала незрівнянною. Стала його долею.
Досі Кікудзі завжди пам’ятав, що Фуміко — донька пані Оота. Тепер він забув про це.
Раніше його чарувала схожість доньки й матері. Йому здавалося, ніби пані Оота якось незбагненно перевтілилась у Фуміко. Тепер Фуміко була тільки Фуміко.
Нарешті Кікудзі вирвався з огидної чорної опони, що затуляла йому світ.
Невже його врятувало гріхопадіння чистої Фуміко?..
Фуміко не опиралась, опиралася тільки її чистота.
Він побоювався, що цього разу прокляття ляже на серце важчим тягарем, а вийшло навпаки — душа мовби очистилась. Сталося чудо: отрута, ужита у великій кількості, вилікувала хворого.
З контори Кікудзі подзвонив у крамницю, де працювала Фуміко. Вона казала, що влаштувалась у крамниці оптового продажу вовняних тканин у районі Канда.
Але там її не було. Кікудзі прийшов на роботу невиспаний. Мабуть, і вона довго не могла заснути і лише над ранок поринула в глибокий сон. «А може, через сором не може поткнутися з дому?» — подумав Кікудзі.
Він подзвонив ще раз, після обіду, але Фуміко не було, і він попросив у продавця її домашню адресу.
В її вчорашньому листі, мабуть, була нова адреса, але ж вона порвала його й поклала в кишеню.
За вечерею зайшла мова про її роботу, і Кікудзі запам’ятав назву оптової крамниці. А от на домашню адресу не звернув уваги. Мовляв, навіщо вона йому, коли Фуміко поселилася в його серці?
Після роботи Кікудзі розшукав будинок за парком Уено, де Фуміко наймала кімнату. Вдома її теж не було.
На порозі Кікудзі зустріла дівчинка десь років дванадцяти, в матросці, — видно, ще не встигла переодягнутися після школи. Вислухавши Кікудзі, вона зникла в кімнаті, потім вийшла і сказала:
— Оота-сан нема вдома ще зранку. Вона сказала, що вирушає з подругою в подорож…
— У подорож?.. — перепитав Кікудзі. — Вирушила в подорож? Вранці? О котрій годині? І не сказала куди?
Дівчинка зникла в кімнаті, та за хвильку з’явилася знову. Стала віддалік, наче побоювалась його, і сказала: