— Я точно не знаю. Бо і моєї мами ще нема вдома…
У дівчинки були ріденькі брови.
За ворітьми Кікудзі озирнувся. Шукав очима кімнату Фуміко, але так і не знайшов. Двоповерховий будинок був досить пристойний, з невеличким садком.
Кікудзі згадав слова Фуміко: «Смерть іде за нами по п’ятах», — і в нього задерев’яніли ноги.
Він вийняв хусточку й витер піт. Так несамовито тер обличчя, що кров, здавалось, відринула з голови. Хусточка потемнішала, стала вологою. Тепер холодний піт поповз по спині.
— Не можу повірити, що вона померла! — мовив він сам до себе.
Як же Фуміко могла померти, коли його самого повернула до життя?..
А чи не було її вчорашнє хвилинне розслаблення провісником смерті?
А може, ту свою слабкість, як і мати, Фуміко вважала непоправним гріхом?
— Зосталася на мою голову тільки Курімото… — ніби випльовуючи злобу в обличчя уявному ворогові, проказав Кікудзі й поспішив у затінок дерев парку Уено.
