Сільське господарство Японії базується на вирощуванні рису та овочів. Але є тут і незвичайні ферми та поля, які знаходяться просто в морі. Японці штучно вирощують молюсків, рибу, креветок та морську капусту. За виловом риби країна посідає одне з перших місць у світі. Крім того, тут займаються шовківництвом (високоякісний японський шовк цінується в усьому світі).
Японська культура дуже своєрідна та витончена. Вона спирається на любов до всього прекрасного та піднесеного. Тільки тут могла з’явитися церемонія «ханамі» - милування квітами (до речі, крім неї є ще «юкімі» - милування снігом, «цукімі» - милування місяцем, і навіть «мамідзіварі» - милування кленовим листям восени), обігамі (створення фігурок з паперу) та ікебана (мистецтво складання букетів). А складання віршів колись вважалося необхідним елементом виховання та освіти. Кожна благородна людина повинна була вміти висловити свої почуття у трьох (хокку) або п’яти (танка) рядках вірша. Існувала навіть народна мудрість: «Самурай, який не пише віршів, стає демоном». Військові мистецтва Японії - дзюдо, айкідо, карате, кендо - не менш витончені, ніж поезія. Вони базуються на точності рухів, пластичності бійців і обов’язково пов’язані з тим чи іншим образом.
Гармонійність японського світогляду походить від японських вірувань, що збереглися з давніх часів. Кажуть, що в Японії вісім мільйонів богів. Кожне місце має свого духапокровителя. Одні живуть в скелях, інші - в озерах та річках, деякі - в деревах. Ці духи звуться «камі». Навіть сьогодні перед початком будівництва японці проводять спеціальну церемонію, щоб умилостивити камі. Крім духів місцевості є й інші: покровителі ремесел, боги, що втілюють людські чесноти, душі померлих. Культ предків - дуже важлива річ для японців, вони ніколи не забувають свого коріння. Всі ці вірування мають назву «синтоїзм» (від «син» - божество і «то» - шлях, тобто «шлях богів»). У другій половині VI ст. в Японії поширився буддизм, але суперечки між релігіями не виникло. В храмах навіть проходили спільні богослужіння. До речі, деякі з японців вважають себе прихильниками водночас двох релігій.
Синтоїстський храм у Кобі
Освіта в Японії трохи відрізняється від тієї, до якої ми звикли. Навчальний рік тут починається 1 квітня і закінчується в березні. Школярі відвідують заняття в середньому 240 днів на рік. Після школи або коледжу можна продовжити освіту в університеті, яких діє в Японії понад 400. Найдавніший з них - Токійський (заснований у 1877 р.) - є найавторитетнішим вищим навчальним закладом країни. За ним ідуть університети в Кіото (відкритий у 1895 р.), Сендаї (1907 р.) та Саппоро (1918 р.).
Японська система писемності дуже складна. Кожен японський учень має вивчити 1200 найуживаніших ієрогліфів, а освічена людина повинна знати їх не менше 2000. Японські тексти читаються згори донизу і справа наліво.
Монорельсова дорога в Осаці
У театральному житті Японії традиційні театральні жанри - но (але, ногаку), кабукі, ляльковий театр бунраку, чи дзерури, - мирно співіснують із сучасним театром. Жанр но сформувався в XI ст. Це - музична вистава з піснями, танцями і драматичним сюжетом, основу якого становлять твори класичної японської літератури. Популярний у Японії театр кабукі виник пізніше - на початку XVII ст. Основа його репертуару - класичні п’єси. Однак для театрів но і кабукі писали також такі відомі сучасні прозаїки, як Місімо Юкіо й Осарагі Дзіро. Серед акторів кабукі (ними були і є тільки чоловіки) широкої популярності набув Бандо Томасабуро. У 1990-х рр. зірки японського театру з шаленим успіхом виступали в спектаклях кабукі, що проходили в Лондоні, Парижі, Нью-Йорку, Сеулі, Сіднеї, Мехіко і Каїрі.
Буддійська пагода в Камакурі
Японський кінематограф має шанувальників в усьому світі. Найбільш відомими є режисери Акіра Куросава («Ідіот», «Сім самураїв», «Дерсу Узала», «Серпнева рапсодія» та інші) і Сіндо Кането («Голий острів», «Сьогодні жити і вмерти», «Обрій» та ін.).
Отже, Японія - це країна, яка зуміла стати однією з найбільш розвинених, не втрачаючи при цьому своїх традицій. Вона зберегла своє власне обличчя і навіть примусила інші країни звернутися до її досягнень, перейняти часточки її культурної спадщини.