Втім, коли в Радянському Союзі до влади прийшов М. Хрущов, за ініціативою якого було засуджено сталінський режим, китайське керівництво не сприйняло його дій. Відносини між двома країнами почали хутко погіршуватися. Мао Цзедун і його оточення заявили, що подальший економічний розвиток країни здійснюватиметься шляхом «спирання на власні сили». При цьому Китай розглядався як лідер світового революційного руху. Дипломатичні відносини з багатьма країнами були розірвані. Водночас було посилено боротьбу проти «реакційної ідеології». У серпні 1966 р. на пленумі ЦК КПК було проголошено курс на «велику культурну революцію». Для її реалізації Мао та його однодумці використали молодь. Із числа школярів старших класів і студентства були сформовані загони «червоних охоронників» (хунвейбінів), потім - «революційних бунтарів» (цзаофанів). Молодь завжди мала при собі збірки цитат із творів і висловів Мао Цзедуна - дацзибао - своєрідні молитовники. Її нацьковували на політичних і громадських діячів, діячів культури, якими була незадоволена офіційна влада. «На перевиховання» до сільської місцевості були вислані науковці, інженери, представники творчої інтелігенції. З часом політика «культурної революції» призвела до хаосу в управлінні країною і поглибила кризу в народному господарстві. З 1969 р. КПК вирішила повернутися до політики мирного співіснування з іншими країнами. У 1971 р. Китай став членом ООН. Але політична ситуація в країні не змінилася на краще. Як і раніше, під тим чи іншим приводом у Китаї проводилися політичні чистки, розквітав «культ особистості» Мао Цзедуна.
Деякі переміни у Китаї відбулися тільки після смерті комуністичного лідера, яка сталася у 1976 р. Цзян Цін, дружина Мао Цзедуна, та ще троє найближчих до нього помічників були кинуті за грати, «банда чотирьох» була звинувачена у всіх негараздах, що їх пережила країна. Відразу були зроблені кроки до покращення відносин з Японією і США. Сполучені Штати навіть погодилися з тим, що Тайвань є частиною Китаю, але застерегли уряд країни від будь-яких спроб визначати майбутнє провінції насильницькими методами.
З 1979 р. у Китаї почалися економічні реформи, ініціатором яких став відомий китайський політичний діяч Ден Сяопін. Він надав можливість розвиватися приватному бізнесу і децентралізував контроль над промисловими підприємствами. Вздовж південно-східного узбережжя Китаю були створені «особливі економічні зони», де діяли закони вільного ринку. Ці реформи виявилися дуже ефективними. Але в країні посилилася інфляція, а серед урядовців і партійної еліти значного поширення набула корупція. Все це, а також політичні зміни у переважній більшості соціалістичних країн сприяли розвиткові в Китаї демократичного руху. У 1978-1979 рр. студентство та інтелігенція об’єдналися в рух «Демократична стіна». Вони наполягали на демократизації політичного життя в країні і почали організовувати демонстрації та використовувати інші форми громадянської непокори. Наприкінці квітня 1989 р. в багатьох містах Китаю пройшли потужні демонстрації студентів, до яких приєдналися робітники. У Пекіні молодь влаштувала голодівку і понад місяць займала площу Тяньаньмінь - головний адміністративно-політичний центр Пекіна. Щоб придушити протести, 4 червня 1989 р. за наказом Ден Сяопіна та його оточення армія і поліція знищили більшість демонстрантів.
Один з нових районів Пекіна
Відтоді в Китаї триває послідовне проведення економічних реформ, спрямованих на лібералізацію економіки, проте жорстко стримуються будь-які демократичні перетворення у сфері політики та ідеології. Серйозними проблемами залишаються корупція, високий рівень безробіття тощо. Втім, становище в Китаї характеризується як стабільне. Триває розвиток економіки.
Сучасна Китайська Народна Республіка, згідно з чинною конституцією 1982 р., проголосила себе як «соціалістичну державу демократичної диктатури, керовану робітничим класом і засновану на союзі робітників та селян». Її вищим органом державної влади є Всекитайські збори народних представників (ВЗНП), які переобираються кожні 5 років. Постійно діючим органом цих зборів вважається Постійний комітет ВЗНП. Саме він здійснює законодавчу владу в країні. Всекитайські збори обирають Голову КНР, який представляє державу на міжнародній арені. Його повноваження не перевищують терміну дії щойно обраних Всекитайських зборів. Утім, він не може бути на цій посаді більше, ніж два терміни поспіль.