Ополудні Анчі винесла з Нандою кошик випраної білизни в садок – вибілювати.
Прокоп з полегкістю закрив книжку: не можна ж дозволити щоб дівчина тягала важку поливайку. Він забирає в неї поливайку й починає кропити білизну. Густа мжичка з поливайки весело шурхотить по широких скатертинах і білих покривалах, по широко розстелених рукавах чоловічих сорочок, шумить, дзюркотить і утворює затоки та озера. Прокоп біжить покропити й білі дзвони спідниць та інші цікаві речі, але Анчі вириває в нього поливальницю й кропить усе те сама. Тоді Прокоп сідає на траву, з насолодою вдихає вогкі пахощі й розглядає Анчині спритні, гарні руки. “Сой де теой тоса дойєн, – побожно згадав він, – Себас м’ехей ейсороонта. Я з подивом дивлюсь на тебе...” Анчі сідає до нього на траву.
– Про що ви думаєте?
Вона мружить очі, в яких світиться радість, червоніє й бозна від чого почуває себе щасливою. Рве повну жменю трави, щоб кинути йому в чуприну, але й тепер чомусь почуває якийсь шанобливий острах перед цим приборканим героєм.
– Ви були в кого-небудь закохані? – несподівано питає вона і швидко одвертається.
Прокоп сміється.
– Був. Та й ви, мабуть, були?
– Тоді я ще була дурна, – шепоче Анчі й мимохіть червоніє.
– Студент?
Анчі лише киває головою й кусає стеблину.
– То були дурниці, – каже вона швидко. – А ви?
– Якось зустрів дівчину, що мала вії такі, як у вас. Можливо, що була схожа на вас. Продавала рукавички, чи що.
– І що ж далі?
– Нічого. Коли я пішов туди вдруге, щоб купити рукавички, її там уже не було.
– А... вона подобалась вам?
– Подобалась.
– І ніколи ви її...
– Ніколи. Тепер мені рукавички робить... бандажист.
Анчі зосереджує свою увагу на землі.
– А чому... ви завжди від мене ховаєте руки?
– Тому... тому, що вони такі покалічені, – мовив Прокоп і аж почервонів, бідолаха.
– Але ж це якраз і гарно, – прошепотіла Анчі з опущеними очима.
– Об-і-і-і-дати! Об-і-і-дати! – покликала Нанда з порога.
– Боже, як швидко, – зітхнула Анчі й дуже неохоче підвелася.
По обіді старий лікар ліг подрімати, лише так собі, на хвилинку.
– Знаєте, – виправдовувався він, – я вранці натомився, як віл. – І зразу ж почав рівномірно хропти.
Прокоп й Анчі всміхнулись одне до одного очима і навшпиньках вийшли; навіть у садку розмовляли тихо, ніби шануючи його сон після ситного обіду.
Прокоп мусив розказувати про своє життя. Де народився й де ріс. Розповідав, як побував в Америці і скільки злиднів зазнав, що де робив. Йому було приємно згадувати про все життя; на диво, було воно складніше й цікавіше, аніж сам він гадав; про багато дечого й промовчав, ну, особливо про деякі сердечні справи, бо, по-перше, це не має такого значення, а по-друге, як відомо, кожний чоловік має про що змовчати. Анчі була тиха, як вода; їй здавалося смішним і дивовижним, що Прокоп також був колись дитиною, і хлопцем, і взагалі кимсь іншим, не схожим на цього буркотливого й дивного чоловіка, з яким вона почуває себе так, ніби маленька. Тепер би вже вона не боялась доторкнутись до нього, зав’язати краватку, причесати чуба, і взагалі... Вона ніби вперше побачила його товстий ніс, пошерхлі губи, суворі, тьмяні, з кривавими прожилками очі; їй це видалось незмірно дивним.
Та ось настала її черга розповідати про своє життя. Вона вже розкрила рота й набрала повітря, але нараз засміялась. Скажіть, що можна розповісти про непримітне життя, і то такому чоловікові, що одного разу був уже дванадцять годин засипаний землею, що побував на війні, в Америці і невідь де ще?
– Я нічого не знаю, – щиро призналась вона.
А хіба таке “нічого” не варте всього життєвого досвіду чоловіка?
Вечоріє. Вони вдвох ідуть стежкою по осяяному сонцем полю. Прокоп мовчить, а Анчі слухає, Анчі гладить рукою вусате колосся. Вона торкається до Прокопа плечем, притишує ходу, затримується, потім знову йде швидше, випереджає його, рве колоски, охоплена якоюсь потребою нищити. Ця сонячна самота їх уже обтяжує і нервує.
“Не треба було йти сюди”, – думають обоє потай і, збентежені, ведуть безладну, уривчасту розмову. Нарешті мета прогулянки: між двома старими липами стоїть капличка. Вже пізня година, починають співати пастухи. Ось лавка для подорожніх, вони сіли і якось іще більше притихли. Якась жінка молилась навколішки біля каплички, певне, за свою родину. Ледве вона відійшла, як Анчі підвелась і стала на її місце. Було в цьому щось безмежно жіноче. Прокоп почував себе хлопчаком перед зрілою простотою цього предвічного побожного жесту. Анчі нарешті встала: якась поважна, примирена, ніби на щось наважилась, ніби щось пізнала і щось несла в собі, – якийсь тягар; замислена, хтозна-чим змінена; лише коротко відповідала солодким і глухуватим голосом, коли у вечірньому присмерку йшли вони стежкою додому.
За вечерею обоє мовчали, можливо, думали про те, щоб старий швидше пішов читати газету. А він бурчав і приглядався до них крізь окуляри. Йому здалося, що тут щось негаразд, не в порядку. Це тривало аж надто довго, та раптом озвався дзвінок, і чоловік з Седмідолі чи з Льготи попросив лікаря поїхати до породіллі. Виклик не дуже потішив старого лікаря, він навіть забув полаятися. Вже з саквояжем в руках він зупинився на дверях і сухо сказав:
– Іди спати, Анчі.
Вона мовчки встала й почала прибирати зі столу. Довго, дуже довго була десь на кухні. Прокоп нервово курив і вже хотів піти, аж вона вернулась, бліда, ніби її морозило, і промовила, геройськи перемагаючи себе:
– Хочете зіграти в більярд?
Це означало, що в садок вона сьогодні не вийде.
Партія була препогана; Анчі грала незграбно, штовхала кулі абикуди, забувала, що грає, і ледве відповідала. А коли один раз особливо незручно вдарила, Прокоп став її показувати, як треба було вдарити: трошки правіше, під низ, і все було б добре. Показуючи, вій узяв її за руку. Враз Анчі рвучко обернулася, глянула похмуро йому в лице, кинула кий додолу і втекла.
Що він мав робити? Він метався по кімнаті, курив, сердився. “Ех, дивне дівча! Але чого все це так бентежить і мене самого? Ці наївні губи, ясні, такі близькі очі, обличчя ніжне й гаряче... Що ж, хіба я кам’яний? Хіба ?же такий гріх – приголубити це личко, поцілувати, ах, погладити ці рожеві щічки, торкнутися волосся, ніжного волоссячка над юною шиєю (не кам’яний же я!), попестити, обійняти, поцілувати обережно й побожно? Дурниці, – сердився Прокоп, – я – старий осел! Як мені не соромно – така дитина, вона про це й не думає, і не думає... Добре...”
Цю спокусу Прокоп переборов наодинці з собою, але це йому не так легко далося. Побачили б ви, як стоїть він перед дзеркалом з покусаними до крові губами й похмуро, гірко перебирає, лічить свої роки.
Йди спати, старий парубче, йди; ти мало не набрався сорому, мало тебе не висміяло дурне, молоде дівча, і цього досить. Сяк-так заспокоївшись, Прокоп подався нагору, до своєї спальні; його Лише гнітило, що він мусить пройти повз кімнатку Анчі. Він ішов навшпиньки. Мабуть, уже спить дитина. І раптом зупинився із схильованим серцем. Андині... двері... не причинені. Навіть зовсім відчинені, і в кімнаті темно. Що це значить? Аж тут долинуло до нього з кімнати щось схоже на ридання.
Його поривало кинутись туди, але щось сильніше зіпхнуло його зі сходів униз, в садок. Він стояв у темній гущавині й притискав руку до серця, що калатало, як на сполох. Добре, що хоч не зайшов туди! Анчі, напевне, стоїть на колінах, напівроздягнена, і плаче, припавши до подушки, – чого, невідомо. А якби був увійшов – що тоді? Приклякнув би коло неї і просив би, щоб не плакала. Погладив би по легкому, розпущеному волоссі. Боже, нащо вона залишила відчинені двері?
Аж ось легка тінь вислизнула з дому й попрямувала в садок. Це Анчі; вона не роздягнена, і волосся в неї не розпущене; руки притискує до скронь, притискує холодні руки до гарячого чола і схлипує: це вже затихає плач. Проходить повз Прокопа і ніби його не бачить, але дає йому місце праворуч, біля себе; не чує, не бачить, але й не борониться, коли він бере її під руку й веде до лави. Він хоче її якось утішити (але в чому, хай йому абищо?). Аж раптом – бац, голова її впала йому на плече, знову конвульсивне ридання, плач, і серед схлипів та шморгання носом вона промовляє: “Це нічого”. Прокоп її обіймає рукою, ніби рідний дядько, і безпорадно щось бурмоче, що вона хороша й страшенно мила; схлипи тають у довгих зітханнях (він відчуває десь під пахвою їх гарячу вологу, і вже все гаразд. О ноче, небеснице, ти знімаєш тягар з грудей і розв’язуєш неповороткий язик; підносиш, благословляєш і окрилюєш тихотрепетне серце, серце сумне і мовчазне; спраглим даєш пити зі своєї безмежності. У просторі, в якійсь точці, що зникає десь між Полярною зорею і Південним Хрестом, Центавром і Лірою, відбувається оця зворушлива подія; якийсь собі чоловік без жодної причини відчув себе раптом єдиним охоронцем і батьком дівчинки з заплаканим личком; він гладить її по голові й говорить – що саме? Що він такий щасливий, такий щасливий, що так кохає, так страшенно кохає цю істоту, що схлипує й шморгає носом у нього на плечі, що він нікуди звідси не поїде і таке інше.