– Я не знаю, що зі мною сталося, – схлипує й зітхає Анчі. – Я... я так хотіла з вами ще... поговорити...
– А чого ви плакали? – буркнув Прокоп.
– Бо ви довго не йшли, – лунає несподівано у відповідь.
В Прокопові щось слабне – воля, чи що.
– Ви... ви мене любите? – ледве спромігся він спитати, і голос у нього зривається, наче в чотирнадцятирічного підлітка.
Голівка, схована у нього під пахвою, енергійно, рішуче киває.
– Мабуть, мені... треба було до вас зайти? – шепче Прокоп збентежено.
Голівка рішуче заперечує.
– Тут... мені краще, – шепоче Анчі за хвилинку. – Тут так гарно!
Ніхто, мабуть, не розуміє, що є гарного в шорсткому чоловічому піджаку, від якого тхне тютюном і потом; але Анчі ховає в нього обличчя і нізащо в світі не хоче обернути його до зірок, така вона щаслива в цьому темному, пропахлому сховищі. Її волосся лоскоче Прокопові під носом і якось особливо гарно пахне. Прокоп гладить її похилені плечі, гладить її молоденьку шию і груди і знаходить лише тремтячу покірність; тоді він забуває про все, хапає рвучко, грубо її голову і хоче поцілувати в мокрі вуста. Але Анчі шалено пручається, вона просто терпне від жаху і все шепоче: “Ні, ні, ні!” – і знову ховає обличчя йому на грудях, він чує, як калатає її сполошене серце. І раптом Прокоп зрозумівг це ж її перший поцілунок!
Йому самому стає соромно, і він лише ніжно гладить її волосся, не наважуючись на щось більше: це можна, це можна. Боже але ж вона ще зовсім дитина, ще дурненька дитина! А тепер ні слова, ані словечка, щоб і подихом не торкнутися неймовірної дитинності цієї білої, вже великої телички: жодної думки, яка б грубо пояснювала бентежні почуття цього вечора. Та він і сам не знав, що говорить; ведмежа мелодія, жодного синтаксичного зв’язку. Вони згадували зорі, кохання, бога, мовили про чудову ніч і про якусь оперу, якої назву й зміст Прокоп нізащо не міг згадати, але звуки скрипок і голоси п’янко звучали в ньому. Часом йому здавалося, що Анчі заснула, тоді він замовкав, аж поки знову відчував на плечі її блаженний віддих. Потім Анчі сіла рівно, склала руки на колінах і замислилась.
– Я не знаю, не знаю, – солодко говорила вона, – мені аж не віриться...
По небу світлою смужечкою падає зірка. Пахне жасмин, сплять пуп’янки півонії, якийсь божественний легіт шелестить у кронах дерев.
– Я б хотіла так і залишитись тут, – шепоче Анчі. І ще раз довелося Прокопові в німій боротьбі перемагати спокусу.
– На добраніч, Анчі, – ледве спромігся він сказати. – Коли... коли вернеться ваш тато...
Анчі слухняно встала.
– На добраніч, – промовила вона й завагалась; так стояли вони одне навпроти одного й не знали, що робити.
Анчі була бліда, схвильовано кліпала очима і, здавалось, хотіла зважитись на якесь геройство; та коли Прокоп, зовсім втрачаючи самовладання, хотів був узяти її за лікоть, вона боязно сахнулась і відступила. Так ішли вони садовою стежкою за крок чи й два одне від одного, коли ж опинились у найтемнішій тіні, – певне збилися з напряму, чи що, бо Прокоп наткнувся зубами на чиєсь чоло, квапливо поцілував холодний ніс, і, знайшовши своїми губами розпачливо зімкнуті вуста, перегнув дівочу шию й почав нестямно цілувати гарячу вологість розтулених з тихим зойком губів. Нарешті вона вирвалася в нього з рук і, схлипуючи, стала біля хвіртки. Прокоп побіг її втішати; гладить по волоссі, цілує в шию, вуха, але це не помагає; він благає, обертає до себе мокре личко, мокрі губи, заплакані очі, на вустах у нього солоні сльози з її очей, він цілує її, пригортає і раптом бачить, що вона вже зовсім не борониться, що вже цілком віддається на його ласку й неласку і, видно, плаче від своєї жахливої поразки. Тут нараз прокидається в ньому чоловіче лицарство; він випускає з обіймів це нещасне тіло і, незмірно зворушений, цілує змочені сльозами тремтячі пальці. Так буде краще... Вона знов кладе обличчя на грубу його лапу й цілує її вогкими палючими губами, голубить гарячим подихом і не відпускає. І він мружить очі й затамовує подих, щоб не задихнутись від болісної ніжності.
Анчі підвела голову.
– На добраніч, – тихо мовила вона й зовсім просто підставила губи.
Прокоп нахилився над ними, поцілував – ніжно, як тільки вмів – і вже навіть не наважувався проводжати її далі. Постояв, заціпенілий, а потім пішов у другий кінець саду, куди не досягне жодний промінь з її вікна; і там він стоїть, ніби молиться. Але ні, це не молитва – це лише найкраща ніч у його житті.
XIII
Ледве почало світати, Прокоп уже не міг витримати вдома: йому хотілось нарвати квітів, покласти їх на поріг Анчиної спальні і, як тільки вона вийде... Окрилений радістю, Прокоп вискочив з дому мало не о четвертій годині ранку. “Люди, яка краса! Кожна квітка іскриться, мов очі (у неї сумирні великі очі, мов у телиці... в неї такі довгі вії... тепер вона спить, і повіки в неї округлі й ніжні, як голубині яєчка... боже, коли б то знати, що їй сниться... якщо руки складені на грудях, вони підносяться від дихання, коли ж під головою, то, певне, закотився рукав і видно ліктик – рожева тверда кулька... недавно вона казала, що й досі спить у дитячому залізному ліжечку; казала, що в жовтні їй сповниться дев’ятнадцять років; на шиї в неї родимка... чи ж можливо, щоб вона мене кохала, це так дивно), – справді, ніщо не зрівняється красою з літнім ранком...” Але Прокоп дивиться в землю, усміхається, наскільки взагалі на це здатен, і поспішає манівцями до річки. І там – щоправда, аж під другим берегом – : він помічає пуп’янки водяних лілій і, незважаючи на всі небезпеки, роздягається, кидається в густий слиз заводі, ріже ноги зрадливою осокою й вертається з оберемком квітів.
Водяна лілія – рослина поетична, але випускає гидкий сік із товстого стебла; і Прокоп біжить додому з поетичною здобиччю, думає, чим би найкраще обгорнути свій букет. Аж бачить – на лаві перед домом лікар забув учорашній номер “Політики”[29] 29. Прокоп швидко її рве, не звертаючи уваги на якусь беїлканську мобілізацію, непевне становище якогось міністерства, чорну рамку з портретом якогось небіжчика, оплаканого всім народом, і загортає в газету мокрі стебла. Та коли він з гордістю подивився на діло рук своїх, його ніби вразило громом. На обгортці з газети він побачив лише одне слово: КРАКАТИТ.
З хвилину він дивився на це слово і не вірив своїм очам. Потім з гарячковим поспіхом розгорнув газету, розсипавши чудові квіти на землю, і нарешті знайшов таке оголошення:
“Кракатит! Просимо інж. П, повідомити свою адресу. Карсон, гол. поштамт”. І більше нічого. Що за мара?.. Хто такий цей Карсон? Звідкіля йому це відомо?.. Вдесяте читав Прокоп загадкове оголошення:
“Кракатит! Просимо інж. П. повідомити свою адресу”. І далі: “Карсон, гол. поштамт”. Більше нічого вичитати не можна було.