Прокоп влаштував цій чудесній жінці перехресний допит: чи не відомо їй чого-небудь про одну даму, яка, видно, мала стосунки з паном Томешем; хто сюди заходив та таке інше. Двірничка нічого не знала; щодо жінок, то їх сюди вчащало до двадцяти, ті з вуаллю на обличчі, ті розмальовані – всілякі. Був сором на всю вулицю.
Тоді Прокоп заплатив їй за квартал своїми грішми і дістав ключ від Томешевої квартири.
В квартирі відчувалась затхлість занедбаного, давно занедбаного приміщення. Тільки тепер Прокоп звернув увагу на дивну розкіш кімнати, де він боровся з гарячкою. Всюди перські килими та бухарські чи ще якісь подушки, на стінах зображення голих жінок та гобелени. Схід, європейські шкіряні крісла, туалетний столик субретки й ванна фешенебельної повії, суміш пишноти й несмаку, розпусти й ледарства. І тут, серед цієї мерзоти, стояла вона тоді, притискаючи до грудей пакунок, утупивши свої чисті, повні горя очі, в землю чи піднявши їх із відважною, чистою довірою... “Боже, що вона подумала про мене, зустрівши мене в цьому вертепі?.. Я мушу знайти її, хоча б... хоча б для того, щоб повернути їй гроші. Навіть якщо й не ради чогось більшого... Її просто треба знайти!”
“Це легко сказати, але як? – Прокоп кусав губи, уперто розмірковуючи. – Коли б хоч знав, де шукати Їрку”, – подумав він. Нарешті побачив стос кореспонденції, що чекала тут на Томеша. Здебільшого це були, як видно, ділові листи, мабуть, самі рахунки. Потім кілька приватних листів, він крутив їх у руках і роздивлявся. Можливо, в котромусь із них є певний слід, адреса або щось інше, що вивело б на стежку до нього... або до неї! Він геройськи перемагав спокусу розпечатати хоч одного листа; але він був такий самотній за цими брудними вікнами, і все так дихало тут якоюсь розпустою й ганебною таємницею, що, квапливо відкинувши всі вагання, Прокоп почав розривати конверти й читати листа за листом. Рахунки за перські килими, за квіти, за три друкарські машинки, вельми настійні нагадування викупити речі, здані на комісію, якісь загадкові операції, що стосувалися коней, чужоземної валюти, двадцяти вагонів дров десь біля Кремниці. Прокоп не вірив своїм очам. Судячи з цих паперів, Томеш був або великий контрабандист, або агент по продажу перських килимів, чи, може, спекулянт валютою, а найшвидше – все разом; крім того, він торгував автомобілями, конторськими меблями і, очевидно, всім на світі. В одному листі йшла мова про якісь два мільйони, а другий, брудний, написаний олівцем, погрожував судом за те, що Томеш виманив в його автора старовинну коштовність. Загалом все це було схоже на довгу низку шахрайств, зловживань довірою, підробок експортних документів та інших злочинів, наскільки Прокоп узагалі міг зрозуміти; просто дивно, як це все досі не викрилось. Один адвокат коротко повідомляв, що така й така фірма подала карний позов за розтрату сорока тисяч крон; нехай Томеш у власних інтересах зайде до канцелярії тощо.
Прокоп жахнувся: коли все це викриється, куди долетять бризки цього неймовірного бруду? Він згадав тиху господу в Тиниці і ту, що колись стояла тут з розпачливим наміром врятувати цю людину. І, склавши всі ділові кореспонденції фірми “Томеш”, він метнувся, щоб їх спалити в грубці. Там було повно попелу від спаленого паперу. Очевидно, Томеш уже в такий спосіб спрощував стосунки перед від’їздом.
А втім це були тільки ділові папери. Залишається ще кілька цілком приватних листів, написаних витонченим почерком і вбогими кривульками, і над ними Прокоп вагається знову, весь паленіючи. Сто чортів, що ж робити? Задихаючись від сорому, він квапливо став розпечатувати конверти. Тут кілька липких інтимностей: “котику, пригадую тебе, коли ж нове побачення...” тощо. Якась Анна Хвалова із зворушливими правописними помилками повідомляє, що Єнічек умер “від кору”. А тут хтось звертає увагу на те, що знає про нього “дещо таке, чим би зацікавилась поліція”, але згоден поговорити з ним, і що “пан Томеш розуміє, напевне, чого варта така делікатність” ; далі натяк на “той дім по Бржет, вул., пан Томеш здогадується, кого там шукати, щоб усе було в секреті”. Далі знов про якусь торгову операцію, продані векселі; стоїть підпис: “Твоя Ружа”. Та ж Ружа повідомляє, що її чоловік від’.їхав. Той же почерк, що й у першому листі; послання з курорту: самі коров’ячі сентименти, невтримна еротика перезрілої гладкої блондинки, підсолоджена ахами, докорами, слівцями “коханий котику”, “дикунчику” та іншою гидотою. Прокопа занудило від цього всього. Лист по-німецькому, підпис – літера “С”, продаж валюти – “продай ті папери, erwarte Dich, P. S. Achtung, K. aus Hamburg eingetroffen”[31] 31. Те ж саме “С” під квапливим, обуреним листом, крижане звертання на ви: “Поверніть ті десять тисяч, sonst wird K. Dahinterkommen”[32] 32. Гм! Прокопові до смерті гидко вникати в цю напахчену півтьму спідничних справ, але спинятися пізно. Нарешті чотири листи підписані ініціалом М., листи слізні, гарячкові, болючі, з них віяла пристрасна, тяжка історія якогось сліпого, безтямного, рабського кохання. Були тут розпачливі просьби, приниження, божевільні докори, жахливе нав’язування і ще страшніше самокатування; згадка про дітей, про чоловіка, пропозиція нової позички, неясні натяки і над усе очевидно страждання жінки охопленої сліпою жагою. То це така в неї сестра! Прокопові здавалось, ніби він бачить перед собою глузливі й жорстокі губи, колючий погляд, повне пихи, самовпевненості та самозакоханості обличчя Томеша: так би й ударив кулаком. Проте все це ні до чого. Нещасне кохання цієї жінки ні слова не сказало йому про... ту другу, чийого ймення він ще й досі не знає і яку йому треба розшукати.
Нема іншої ради, як знайти Томеша.
XVI
Знайти Томеша, – люди добрі, ніби це так легко! Прокоп знову провів генеральний трус у помешканні, по шафах, шухлядках, і, крім старих рахунків та любовних листів, фотографій та іншого парубоцького мотлоху, не знайшов нічого, що допомогло б натрапити на Томешів слід. Ну, звичайно, хто має стільки гріхів за собою, той знайде спосіб щезнути зовсім!
Прокоп іще раз допитав двірничку, та хоча й почув силу-силенну всяких історій, проте ніщо не навело його на слід. Тоді він звернувся до домовласника, щоб той сказав, звідкіль же Томеш прислав ті гроші. Довелося вислухати ціле казання буркотливого й досить неприємного дідугана, що хворів на всі можливі катари й нарікав на зіпсутість нинішньої молоді. Ціною надлюдської терпеливості Прокоп довідався нарешті, що згадані гроші прислав не Томеш, а якийсь банкір на рахунок Дрезденського банку auf Befehl des Herrn Tomes[33] 33. Тоді він побіг до адвоката, що, як вище згадано, мав до зниклого якусь справу.
Адвокат ретельно оберігав професійну таємницю, та коли Прокоп по-дурному бовкнув, що має Томешеві вручити гроші, ожив і зразу зажадав, щоб він ці гроші віддав йому. Це завдало Прокопові чимало клопоту, поки він викрутився, і навчило не питати про Томеша в людей, що мали з ним будь-які ділові стосунки.
На найближчому розі Прокоп зупинився. Що ж тепер? Залишається один Карсон. Невідома величина, що чогось хоче і щось знає. Гаразд, хай буде Карсон. Прокоп намацав у кишені листа, якого забув послати, і подався на пошту.
Але біля поштової скриньки рука його опустилась... “Карсон, Карсон, – це так, але ж йому йдеться про щось... що також не дрібниця. Бісова личина, цей тип знає щось про кракатит і щось надумав, але, що саме, невідомо. Чого він мене розшукує? Видно, Томеш не все знає, або не схотів продати всього, чи, може, ставить безсоромні умови, а я, йолоп, маю бути дешевший”. Так воно, мабуть, і є; але – і тут Прокоп уперше жахнувся всієї ваги цієї справи – чи ж можна взагалі відкрити кому таємницю кракатиту? Треба передусім добре знати, як з ним поводитись, для чого він і таке інше. Кракатит, братику, це тобі не нюхальний тютюн і не дитяча присипка. А потім... потім... це, мабуть, взагалі занадто міцний тютюн для нашого світу. Уявім собі, що можна ним наробити, скажімо... на війні. Прокопові од цих роздумів аж моторошно стало. Який там чорт приніс сюди цього триклятого Карсона? Далебі треба за всяку ціну перешкодити...
31
erwarte Dich, P. S. Achtung, K. aus Hamburg eingetroffen – чекаю тебе, постскриптум: стережися, К. приїхав з Гамбурга (нім.).