– Гм, – гмукнув Прокоп, охоплений серйозною підозрою, – невже такої приватної... непевної... фантастичної звістки досить для товариства “Марконі”?
– Beg your pardon[47] 47, – перебив довготелесий пан. – Ми, звичайно, маємо чимало точних відомостей про певні досліди у Балттіні...
– Ага. Від одного лаборанта саксонця, еге ж?
– Ні, від нашого власного представника. Зараз вам прочитаю. – Сер Карсон почав знову порпатись у своїх паперах. – Ось воно: “Dear Sir, тутешнім станціям і досі не вдається позбутися відомих вам перешкод. Спроби провадити передачі при підвищеній потужності нічого не дали. Я дістав секретні, але надійні відомості, що воєнний завод у Балттіні добув певну кількість якоїсь речовини...”
Хтось постукав у двері.
– Заходьте, – сказав Прокоп. Увійшов слуга з візиткою.
– Якийсь пан просить...
На візитній картці стояло: “Інж. Карсон. Балттін”.
– Нехай увійде! – сказав Прокоп, раптом розвеселившись і незважаючи на жест протесту з боку сера Карсона.
До кімнати увійшов учорашній Карсон з невиспаним обличчям і радісно кинувся до Прокопа.
XXI
– Стривайте, – спинив його Прокоп. – Дозвольте вас познайомити: інженер Карсон, сер Реджіналд Карсон.
Сер Карсон здригнувся, але й далі сидів з незворушною гідністю, зате інженер Карсон уражено свиснув і впав на стілець, ніби йому відмовилися служити ноги. Прокоп зіперся на двері і з безмежною зловтіхою дивився на їх обох.
– Ну, то що буде? – спитав він нарешті.
Сер Карсон почав складати свої папери в портфель.
– Напевне, – повільно промовив він, – буде краще, якщо я навідаюсь до вас іншим разом.
– Та ні, залишайтесь, – перебив його Прокоп. – Пробачте, панове, чи не родичі ви часом?
– Ба ні, – озвався інженер Карсон. – Скоріш навпаки.
– Котрий же з вас тоді справжній Карсон?
Ніхто не відповів. Запала прикра мовчанка.
– Попросіть цього добродія, – кинув гостро сер Реджіналд, – нехай покаже свої документи.
– Залюбки, – сказав інженер Карсон, – але тільки після вас. Ось як.
– А хто з вас давав оголошення?
– Я, – промовив без вагання інженер Карсон. – Це моя ідея, добродію... І я запевняю, що навіть у нашому ділі виїжджати безкоштовно на чужих ідеях, – нечувана підлість. Отак.
– Дозвольте сказати, – звернувся сер Реджіналд до Прокопа із щирим обуренням, – це вже занадто. На що б це було схоже, коли б з’явилося ще одне оголошення з іншим прізвищем? Я просто мусив рахуватися з фактом, що цей добродій випередив мене.
– Он як, – войовничо озвався Карсон, – і тому цей добродій присвоїв собі моє прізвище?
– А я запевняю, – боронився сер Реджіналд, – що цей добродій зветься зовсім не Карсон.
– Як же він тоді зветься? – запитав швидко Прокоп.
– Точно не знаю, – презирливо процідив лорд.
– Карсоне, – звернувся Прокоп до інженера, – хто цей джентльмен?
– Конкурент, – мовив з гірким гумором Карсон. – Це той добродій, що хотів мене заманити фальшованими листами в різні місця. Мабуть, думав мене там познайомити з дуже милими людьми.
– З тутешньою військовою поліцією, – буркнув сер Реджіналд.
Інженер Карсон злісно блиснув очима і застережливо кашлянув.
– Прошу про це не говорити, бо...
– Чи хочете, панове, ще щось взаємно з’ясувати? – посміхнувся Прокоп, підійшовши до дверей.
– Ні, вже нічого, – сказав поважно сер Реджіналд; він і досі не вшанував другого Карсона жодним поглядом.
– Тоді, – почав Прокоп, – передусім дякую вам за відвідини, по-друге, я дуже радий, що кракатит у надійних руках, себто в моїх власних, бо коли б ви мали хоч найменшу надію дістати його інакше, то мене так дуже не шукали б, правда ж? Я вам дуже вдячний за цю мимовільну інформацію.
– Ще не радійте, – буркнув Карсон. – Ще залишається...
– ...він? – запитав Прокоп, показуючи на сера Реджіналда.
Карсон заперечливо покрутив головою.
– Де там! Невідомий третій.
– Пробачте, – перебив його майже ображено Прокоп, – невже ви думаєте, що я повірив чомусь із того, що ви мені вчора наплели?
Карсон із жалем знизав плечима.
– Як хочете.
– По-третє, – вів далі Прокоп, – я вас просив би сказати мені, де тепер Томеш.
– Але ж я вам пояснив, – схопився на ноги Карсон, – що не маю права сказати... Поїдете до Балттіна, тоді довідаєтесь.
– Тоді ви, сер, – звернувся він до лорда.
– Beg your pardon, – промовив довготелесий добродій, – але це я залишу при собі.
– Тоді, по-четверте, щиро вас прошу: не з’їжте тут один одного, а я тим часом піду...
– ...до поліції, – закінчив сер Реджіналд. – Вельми слушно.
– Мене тішить, що ви з цим згодні. Пробачте, я вас тут тим часом замкну.
– О, будь ласка, – сказав чемно лорд, тоді як Карсон пробував розпачливо протестувати.
З великою полегкістю Прокоп замкнув за собою двері і приставив ще до них двох коридорних, а сам помчав до найближчого поліційного відділу, бо вважав за потрібне дати туди деякі відомості. Та виявилось, що це річ зовсім не така легка, бо він нічого не міг закинути цим чужоземцям, – ні крадіжку срібних ложок, ні гру в макао. Йому важко було переконати поліційного чиновника, що, як видно, вважав його за якогось божевільного. Нарешті, – мабуть, щоб відчепитися, – він дав Прокопові якогось детектива, чолов’ягу вельми підтоптаного і мовчазного. Коли вони зайшли в готель, то застали обох слуг, які хоробро стояли на посту серед величезного збіговиська всього персоналу. Прокоп відімкнув, і детектив, чмихнувши носом, спокійно ввійшов до кімнати. Вона була порожня. Обидва Карсони зникли.
Мовчазний суб’єкт лише зиркнув кругом і попрямував до ванни, що про неї Прокоп зовсім забув. Вікно в двір тут було відчинене навстіж, а в протилежній стіні було вибите вікно вбиральні. Мовчазний суб’єкт попрямував туди. Вихід з неї до іншого коридора був замкнений, і ключ зник. Детектив подлубав у замку відмикачкою і відімкнув: у коридорі не було нікого, лише видніли сліди ніг. Неговіркий суб’єкт замкнув усе і сказав, що пришле сюди пана комісара.
Пан комісар, дуже рухливий чоловічок, відомий криміналіст, прибув дуже швидко. Він добрих дві години випитував Прокопа, намагаючись за всяку ціну вивідати, які справи мав той з обома чужоземцями. Здавалось, йому дуже кортить заарештувати самого Прокопа, що впадав у неможливі суперечності, розповідаючи про свої контакти з Карсонами. Потім вислухав швейцара, коридорних і сказав Прокопові о шостій з’явитись до поліційної управи; а до того часу щоб краще й не виходив з готелю.
Решту дня Прокоп провів, бігаючи по кімнаті і з жахом думаючи про те, що його, мабуть, посадять до в’язниці; бо як же він зможе дати пояснення, коли про кракатит нізащо не скаже й слова. Чортзна, як довго може тривати це ув’язнення, і замість шукати ту, незнайомку в вуалі... У Прокопа очі були повні сліз. Він почував себе таким слабим і розм’яклим, що аж засоромився. Перед шостою зібрав усю свою мужність і пішов до поліційної управи.
Його зразу ввели до кімнати з грубими килимами, шкіряними кріслами і великою коробкою сигар. (То був кабінет начальника поліції). За письмовим столом Прокоп побачив широчезну боксерську спину, схилену над паперами, спину, що з одного погляду збудила в ньому жах і покору.
– Сідайте, пане інженере! – привітно запросила спина, вимокнувши написане й повернувши до Прокопа не менш монументальне обличчя, солідно насаджене на міцну шию. Могутній чолов’яга якусь мить розглядав Прокопа і сказав: – Пане інженере, я не примушуватиму вас говорити мені те, що з поважних причин ви хочете залишити в таємниці. Я знаю ваші праці і гадаю, що йдеться тут про якусь вибухівку?
– Так.
– Отже, справа має велике значення... скажімо... воєнне.
– Так.
Могутній пан підвівся і, подаючи Прокопові руку, сказав: