– Ввійдіть, – крикнув Прокоп і схопився на ноги, не розуміючи взагалі, де він.
Увійшов сивоволосий благородний з виду пан у чорному костюмі й низько вклонився.
Прокоп стояв, чекаючи, поки він не заговорить.
– Дребайн, – відрекомендувався міністр (принаймні!) і знову уклонився.
Прокоп так само низько вклонився йому.
– Прокоп, – відповів він. – Чим можу служити?
– Прошу вас хвилинку постояти так.
– Будь ласка, – мовив Прокоп злякано: що з ним будуть робити?
Сивоволосий пан дивився на Прокопа примруженими очима; нарешті обійшов його і втупив погляд у його спину.
– Будьте ласкаві, станьте трохи пряміше.
Прокоп випростався, наче солдат; що за біс?
– Дозвольте, прошу вас, – мовив пан і став навколішки перед Прокопом.
– Що вам потрібно? – крикнув Прокоп, відступаючи.
– Зняти мірку. – І, добувши з задньої кишені сантиметра, почав міряти Прокопові штани.
Прокоп відступив аж до вікна.
– Покиньте це, чуєте? – почав він роздратовано. – Я не замовляв ніяких костюмів.
– Я дістав розпорядження, – зауважив чемно пан.
– Послухайте, – сказав Прокоп, перемагаючи себе, – ідіть ви до всіх... Я не хочу ніяких костюмів, от і все. Зрозуміло?
– Хай так, – погодився Дребайн; присівши перед Прокопом навпочіпки, він загорнув жилет, потяг за долішній край штанів. – На два сантиметри довші, – проголосив, устаючи. – Дозвольте, будь ласка. – І спритно просунув руку йому під пахви. – Надто вільно.
– Для мене добре, – пробурчав Прокоп і повернувся до нього спиною.
– Дякую, – сказав чоловік, пригладжуючи на спині якусь складку.
Прокоп обурено повернувся.
– Геть руки, а то я вам...
– Пробачте, – мовив він і обійняв його м’яко довкола пояса; вмить розстебнув поясок від жилета, відступив і з похиленою головою розглядав Прокопів стан. – Так, так, – додав, зовсім заспокоєний, і низько вклонився. – До побачення!
– Іди до ста чортів, – гримнув Прокоп йому вслід. – Усе одно завтра мене тут не буде, – закінчив він сам до себе і почав ходити схвильовано з кутка в куток. – Грім би їх побив, невже ці люди думають, що я зостанусь у них на півроку?
Знову хтось постукав; увійшов Карсон з невинним, як у немовлятка, обличчям, Прокоп зупинився, заклав руки за спину і зміряв його очима.
– Послухайте, – сказав він різко, – хто ви, власне, такий?
Карсон і оком не моргнув, склав руки на грудях і вклонився, як турок.
– Принце Аладдіне, – промовив він, – я джин, твій невільник. Наказуй, і я виконаю твоє найменше бажання. Зволили спатки, еге? Ну, мій пане, як вам тут подобається?
– Надзвичайно, – сказав Прокоп гірко. – Хотів би я лише знати, чи я тут ув’язнений і яким правом.
– Ув’язнений? – жахнувся Карсон. – Та що ви! Хіба вас хто не пускав до парку?
– Ні, мене не пускали з парку. Карсон співчутливо похитав головою.
– Неприємно, так? Це мені дуже не подобається, що ви невдоволені. Чи купалися в ставку?
– Ні. Як мені вийти звідціля?
– Боженьку мій, таж головним входом ідіть прямо, а потім ліворуч.
– І покажіть перепустку, так? Але я не маю перепустки.
– А жаль, – мовив Карсон. – Тут дуже гарні околиці.
– І їх дуже пильно охороняють.
– Пильно охороняють, – погодився Карсон, – це добре сказано.
– Послухайте, – вибухнув Прокоп, увесь закипаючи гнівом, – ви гадаєте, що приємно наражатися на кожному кроці на багнети або на колючки дротяної огорожі?
– Де ж це? – здивувався Карсон.
– Скрізь на краю парку.
– А чого вас туди чорти несуть? Гуляйте всередині, от і все.
– Отже, я ув’язнений?
– Боже борони! Щоб не забути, ось тут для вас посвідчення. Перепустка на завод. На той випадок, коли ви забажаєте оглянути його.
Прокоп узяв до рук посвідчення і здивувався. Там була його фотокартка, знята, очевидно, цього ж дня.
– Із цим посвідченням можна вийти геть?
– Е, ні! – швидко промовив Карсон. – Цього б я вам не радив робити. Взагалі, будьте трохи обачніші, розумієте? Ідіть-но сюди, – сказав він, показуючи в вікно.
– А що там?
– Егон навчається боксувати. Ага, дістав! А це фон Граун, знаєте? Ха-ха, цей хлопчисько нівроку сміливий!
Прокоп з відразою подивився надвір, де напівголий хлопчина з заюшеним носом і губами, заходячись від болю й люті, знов і знов кидався на старшого супротивника, щоб за мить відлетіти ще дужче закривавленим і жалюгідним. Його особливо обурило те, що на цю бійку дивився із свого крісла на колесах старий князь, сміючись на все горло, і принцеса Вілле, що спокійно розмовляла з якимсь блискучим красенем. Нарешті Егон упав на землю; з розбитого носа юшила кров.
– Тварюка! – крикнув Прокоп невідомо до кого і стиснув кулаки.
– Тут не можна бути таким чутливим, – зауважив Карсон. – Сувора дисципліна. Життя... як на війні. Ми тут ні з ким не панькаємось, – підкреслив він так, що це було схоже на погрозу.
– Карсоне, – мовив Прокоп серйозно, – то це виходить, що я ніби у в’язниці?
– Зовсім ні. Ви лише перебуваєте на підприємстві, що пильно охороняється. В порохівні ж не те, що в перукарні, і тому вам треба пристосуватись.
– Я завтра ж поїду, – вибухнув Прокоп.
– Ха-ха! – засміявся Карсон, поплескавши його по животі. – Великий з вас жартун! Ну, то прийдете до нас сьогодні ввечері?
– Нікуди я не прийду! Де Томеш?
– Що? Ага, ваш Томеш! Ну, він поки що дуже далеко. Ось ключ від вашої лабораторії. Там ніхто вам не заважатиме. Шкода, що я не маю часу.
– Карсоне, – хотів його затримати Прокоп, але був зупинений таким владним рухом, що не наважився ні на що більше, а Карсон вислизнув з кімнати, насвистуючи, як учений шпак.
Прокоп із своїм посвідченням попрямував до головної брами. Старий воротар подивився на нього і покрутив головою. Цей листок, мовляв, чинний лише для воріт С, он тих, що ведуть до лабораторії. Тоді Прокоп пішов до виходу С. Хлопець в пласкому береті подивився на посвідку й показав: прямо, а потім третя поперечна доріжка на північ. Але Прокоп подався першою доріжкою на південь. Та кроків через п’ять його затримав польовий жандарм і відіслав назад на третю доріжку ліворуч.
Прокоп пішов, але звернув навпростець через луку; та за мить його вже здоганяло троє людей, гукаючи, що тут ходити не можна.