Зніяковіло поліз він до неї під стіл.
– Ти глянь, як виглядає стіл зісподу. Я цього ще ніколи не бачила. Чого це так? – Вона поклала йому на обличчя руку, холодну від мокрої ганчірки. – Холодна, правда ж? Ти збитий так грубо, як цей стіл зісподу. І це в тобі найпрекрасніше. А інших людей я бачила лише з гладенького, полірованого боку. Але ти, ти, на перший погляд, ніби нестругана дошка, з щілинами, із усім тим, чим держиться людська істота. Коли по тобі проведеш пальцем, то заженеш скабку. Зате в тобі все так гарно й сумлінно зроблено. Звідусіль бачиш людину з іншого, важливішого боку. Такий і ти.
Вона притулилась до нього, як маленький товариш.
– Уяви собі, ніби ми в камері чи в якійсь колибі, – шепотіла вона екзальтовано. – Мені ніколи не дозволяли гратися з хлопцями, та.колись я нишком пішла за садівниковими синами, лазила з ними по деревах, через тини... Потім дома дивувались, чого в мене розірвані трусики. І коли я тоді втікала з дому й бігла за ними, то в мене так солодко серце билось від страху! І тепер, приходячи до тебе, я відчуваю такий солодкий страх, як і тоді.
Тепер я добре сховалась, – задоволено бурмотіла вона, поклавши йому голову на коліна. – Сюди за мною ніхто не прийде. Тепер ти мене бачиш зсередини, як цього стола; я тепер звичайна жінка, що не думає ні про що й дає себе заколисати. Чого людині так добре^в затишку?.. Ось бачиш, тепер я знаю, що таке щастя: треба заплющити очі і зробитись малою, зовсім маленькою, щоб тебе не знайшли.
Він розмірено колисав її і гладив покошлане волосся: але його очі дивились через її голову в далечінь.
Вона рвучко обернулась до нього.
– Про що ти думаєш?
Прокоп зніяковіло відвів очі. Не міг же він сказати їй, що бачив перед собою татарську княжну в усій її славі, царствену, застиглу в своїй пихатості істоту, і що це – та сама, котра тепер... мучиться й тужить...
– Нічого, нічого, – шепнув він, схилившись над покірним і щасливим створінням, що припало до його колін, і погладив смугляве личко.
Воно спалахнуло любовною жагою.
XXXVI
Було б краще цього вечора не ходити до них, але він пішов лише тому, що княжна йому заборонила. Oncle Шарль був до нього вельми, вельми привітний. На нещастя, він помітив, як ці двоє стискають одне одному руки, і, щоб краще бачити, вставив монокля. Аж тоді княжна вирвала руку й почервоніла, як школярка. Oncle підійшов до неї, щось шепнув і вивів її, і вона не верталась. Лише Рон прийшов і, вдаючи, ніби нічого не знає, завів розмову з Прокопом, дуже обережно пробуючи грунт. Прокоп тримався героїчно, не виказав нічого, і милий дядечко заспокоївся, принаймні зовні.
– В товаристві треба бути дуже і дуже обачним, – сказав він під кінець тоном поради й докору.
А тоді зразу відійшов – на превелику полегкість Прокопові, лишивши його міркувати про значення цих останніх слів.
Гірше було те, що потай щось готувалось; старші родичі мало не лускали з поважності.
А коли вранці Прокоп прогулювався навколо замку, до нього прибігла покоївка і, захекана, сказала, щоб ішов до березового гаю. Він подався туди і довго чекав. Нарешті надбігла княжна; вона наближалася довгими, гарними стрибками Діани.
– Сховаймося, – шепнула вона швидко, – дядечко йде за мною.
І ось вони тікають, тримаючись за руки, і зникають у гущавині, серед кущів бузини. Гольц, не знайшовши кращого місця, саможертовно лягає в кропиву. Раптом показується світлий капелюх дядечка Рона. Він швидко йде, роздивляючись на всі боки. У княжни від радості блищать очі, як у юної фавнеси; з кущів тягне вогкістю і пахне прілим листям; навкруги точиться таємне життя комах, наче в джунглях, не чекаючи, покіль минеться небезпека, княжна тягне до себе Прокопову голову. Смакує поцілунки, наче ягоди горобини чи терну, терпкі й смачні. Все це – гра, що приносить їм нову несподівану насолоду, і їм здається, наче вони вперше бачаться.
Того дня вона до нього не прийшла. В нестямі від усяких підозр, він подався до замку. Княжна чекала на нього, гуляючи в обнімку з Егоном. Ледве побачила Прокопа, кинула Егона й підійшла до нього, бліда, збентежена, перемагаючи якийсь розпач.
– Дядечко вже знає, що я була в тебе, – сказала вона. – Боже, що тепер буде! Мабуть, тебе вивезуть звідсіль. Не рухайся, він дивиться на нас із вікна. Говорив по обіді з тим... з тим... – вона завагалась, – з директором, розумієш? Сварилися... Дядько хотів, щоб тебе просто випустили, щоб тобі дали можливість утекти, чи що. А той про це й слухати не хоче, аж казиться. Мабуть, тебе вивезуть кудись в інше місце... Милий, приходь сюди вночі! Я вийду, втечу, втечу...
І вона справді прийшла. Прибігла, захекана, ридаючи без сліз.
– Завтра, завтра, – хотіла щось сказати, але враз на плече їй лягла чиясь сильна й ласкава рука. Це був oncle Рон.
– Йди додому, Міно, – сказав він твердо. – А ви тут зачекайте, – звернувся він до Прокопа і, обнявши її за плечі, силоміць повів до замку.
За часинку вернувся і взяв Прокопа під руку.
– Мій любий, – сказав він без гніву і якось зі смутком, – аж занадто я розумію вас, молодих людей, і... співчуваю вам. – Він безнадійно махнув рукою. – Сталося те, чого не повинно було статись. Я не хочу і... не можу вас навіть засуджувати. Навпаки, визнаю, що... розуміється...
Розуміється, це був поганий початок, і le bon prince[67] заговорив про інше.
– Мій друже, я вас поважаю і дуже... люблю. Ви людина чесна... і геніальна, що рідко трапляється разом. Я мало до кого відчуваю таку симпатію... Ви вірите, що наміри мої щодо вас найзичливіші? Я знаю, що ви досягнете надзвичайних висот.
– Не вірю й на крихту, – відказав спокійно Прокоп, остерігаючись, щоб не попастися на якийсь гачок.
Le bon oncle збентежився.
– Шкода, дуже шкода, – промимрив він. – Те, що я вам хотів сказати, потребує... еге ж, цілковитої взаємної довіри.
– Mon prince, – перебив його Прокоп ввічливо, – як ви знаєте, я тут не вільний чоловік і гадаю, що за таких обставин не маю підстав до занадто великої довіри.
– А, так, – з полегкістю зітхнув дядько Шарль, утішений таким поворотом розмови. – Ваша правда. Ви натякаєте на той неприємний факт, що вас стережуть? Про це саме я й хотів говорити. Дорогий друже, щодо мене, то я ще з самого початку засудив цей спосіб держати вас на території заводу. Це... жорстоко... незаконно, брутально і... при вашому значенні просто нечувано. Я вжив деяких заходів... Ще до цього, ви розумієте? – додав він швидко. – Заступався за вас у вищих інстанціях, але... з огляду на певне міжнародне напруження... влада в паніці. Вас тут затримано як шпигуна. Нічого не вдасться зробити, хіба... – дядько Рон нахилився до Прокопа, – хіба що... втекти. Довіртесь мені, я вам дам змогу. Слово честі.
– Яку змогу? – запитав Прокоп недбало.
– Просто... зроблю це сам. Візьму вас у своє авто і... мене тут не можуть затримати. Подробиці потім. Хочете?
– Пробачте, я зовсім не хочу, – відповів твердо Прокоп.
– Чому? – крикнув oncle Шарль.
– По-перше, не хочу, щоб ви, mon prince, отак через мене ризикували. Така особа, як ви...
– А по-друге?
– А по-друге, мені тут починає подобатись.
– А далі, далі?
– А далі – нічого, – засміявся Прокоп, твердо витримавши допитливий, серйозний погляд князя.
– Стривайте, – озвався oncle Рон по хвилі. – Я не хотів вам цього казати. Тут ідеться про те, що за день, чи за два вас мають перевезти в інше місце, до фортеці, у зв’язку з тим самим обвинуваченням у шпигунстві... Ви не уявляєте собі... Дорогий друже, тікайте, тікайте звідси, поки є часі
– Невже це правда?
– Слово честі.
– Тоді... тоді я вам вдячний, що ви мене вчасно попередили.
– І що ви зробите?
– Ну, приготуюсь до цього, – хижо промовив Прокоп. – Повідомте їх, будь ласка, що це... не так легко зробити...
– Що, що, пробачте?.. – затинаючись, спитав Шарль.
Прокоп махнув рукою, аж засвистіло в повітрі, і ніби кинув якусь річ, сказавши:
– Б-бах! Рон остовпів.