– Ви хочете боронитись?
Прокоп не сказав нічого. Він стояв з руками в кишенях і щось роздумував, грізно спохмурнілий.
Oncle Шарль, такий собі старенький і світлий в нічній темряві, підійшов ближче до нього.
– Ви... ви так її кохаєте? – запитав він уражено чи здивовано.
Прокоп не відповідав.
– Ви кохаєте її, – повторив oncle Шарль і обійняв його. – Будьте мужні!.. Покиньте її, виїжджайте. Це не може так продовжуватись, зрозумійте, зрозумійте ж! До чого б це призвело? Прошу вас, ради бога, пожалійте її, врятуйте від скандалу; невже ви гадаєте, що вона могла б бути вашою дружиною? Може, вона вас і кохає, але вона занадто горда; коли б довелося зректися княжого титулу... Ох, це неможливо, неможливо!.. Я не хочу знати, що було між вами, але від’їжджайте, коли її кохаєте, і то ще цієї ночі. В ім’я кохання їдь, друже, благаю тебе, прошу тебе її ім’ям; ти вже зробив її найнещаснішою жінкою, – чи ж не досить цього? Бережи її, коли вона сама себе не вміє берегти! Ти її кохаєш? Тож пожертвуй собою!
Прокоп стояв непорушно, похиливши голову; і le bon prince відчував, як у цього чорного грубого телепня розривається від болю нутро. Співчуття краяло йому серце, але в нього була ще одна зброя, і він мусив з нею виступити.
– Вона фантазерка, горда, страшенно честолюбна – ще з дитинства. Тепер ми отримали документи незмірної ваги, що вона походить із роду, рівного кожній коронованій династії. Ти не розумієш, що це означає для неї. Для неї і для нас. Це, може, й забобони, але ми... ми живемо ними. Прокопе, княжна вийде заміж. Її чоловіком стане ерцгерцог, позбавлений трону. Він порядний і пасивний чоловік, але вона буде воювати за корону; бо воювати – це її вдача, її покликання, її гордість. Тепер перед нею відкривається те, про що вона снила. І ти стаєш між нею і... і її прийдешнім. Але вона вже вирішила, тільки мучиться від докорів сумління.
– Ага, – крикнув Прокоп. – Он як? То ви гадаєте, я тепер відступлюсь? Ну, то почекайте!
І поки oncle Шарль отямився, він зник у темряві, біжу чи до лабораторії.
А Гольц мовчки подався за ним.
XXXVII
Добігши до лабораторії, Прокоп хотів був замкнути двері перед носом у Гольца, щоб забарикадуватися зсередини, але той встиг шепнути:
– Княжна...
– Що таке? – запитав його Прокоп швидко.
– Наказала мені бути з вами.
Прокоп не здатен був приховати радісне здивування.
– Підкупила тебе?
Гольц покрутив головою, і його пергаментне обличчя вперше засміялось.
– Подала мені руку, – сказав він чемно. – Я пообіцяв, що вам нічого не станеться.
– Добре. Револьвер є? Так-от, стережи двері і нікого до мене не впускай.
Гольц кивнув головою. Прокоп провів старанний стратегічний огляд лабораторії, чи можна в ній оборонятись. Трохи заспокоєний, він наставив на стіл різних пляшок, металевих коробок, яких тільки міг назбирати, і дуже зрадів, знайшовши купу цвяхів. А тоді взявся до роботи.
Уранці Карсон ніби випадково підійшов до лабораторії. Ще здалеку він побачив, як перед лабораторією Прокоп, скинувши піджак, вправляється в киданні каміння.
– Дуже здоровий спорт, – весело крикнув він ще здалеку.
Прокоп швидко надів піджак.
– Здоровий і корисний, – відповів охоче. – Що ви хочете мені сказати?
Кишені його піджака дуже відстовбурчились, і там щось торохтіло.
– Що це у вас у кишенях? – запитав Карсон ніби недбало.
– Так собі, хлорацид, – відповів Прокоп, – вибуховий азотистий хлор.
– Гм, а навіщо ви носите його в кишенях?
– А так, для жарту. Ви хотіли мені щось сказати?
– Поки що нічого. Зараз краще змовчати, – відповів стривожений Карсон, тримаючись віддалік. – А що в вас у тих коробочках?
– Цвяхи. А оце, – показав Прокоп, вийнявши з кишені баночку з-під вазеліну, – це бензолтетраоксозонід, новинка, dernier cri[68]. Га?
– Вам би не слід цим так розмахувати, – зауважив Карсон, відступаючи ще далі. – Може, чого бажаєте?
– Чи бажаю? – сказав привітно Прокоп. – Я був би радий, коли б ви їм переказали дещо. По-перше, я звідсіля нікуди не піду.
– Добре, звичайно. А далі?
– А коли б хто до мене торкнувся чи напав зненацька... Гадаю, ви ж не маєте на думці мене вбити?
– Таж ні, слово честі!
– То підійдіть ближче.
– А ви не вибухнете?
– Буду обережний. Я хотів вам іще сказати, щоб ніхто не ліз до моєї фортеці, коли мене не буде дома. На дверях вибуховий шнурок. Обережно, за вами пастка!
– Вибухова речовина?
– Лише діазобензолперхлорат. Ви повинні застерегти людей. Тут їм нічого шукати, правда ж? Далі. Я маю певні підстави гадати, що я в небезпеці. Я був би радий, коли б ви зараз наказали Гольцові охороняти мене особисто... від кожного замаху. Зі зброєю в руках.
– Е, ні, – сказав Карсон. – Гольц буде переведений в інше місце.
– Чому це? – запротестував Прокоп. – Я боюсь залишатися сам. Накажіть йому, будь ласка... – А сам погрозливо наближався до Карсона, подзенькуючи, ніби ввесь був із бляшанок та цвяшків.
– Нехай і так, – швидко погодився Карсон. – Гольц, ви будете оберігати пана інженера. Коли б його хто захотів скривдити... Біс із вами, робіть, що знаєте. Чого ще бажаєте?
– Поки що нічого. Якщо треба буде, я сам прийду до вас.
– Дуже вдячний, – промовив Карсон і заквапився геть з небезпечного місця. Та ледве-но він добіг до своєї канцелярії і віддав по телефону відповідні накази, як у коридорі забряжчало і в двері вломився Прокоп, навантажений бомбами з бляшанок, аж на його костюмі тріщали шви.
– Слухайте, – скрикнув Прокоп, увесь блідий від люті. – Хто дав наказ не пускати мене до парку? Зараз же його скасуйте, інакше...
– Відійдіть трохи далі, будь ласка, – промовив Карсон, тремтячи за столом. – Яке мені в біса діло до вашої... до вашого парку. Ідіть собі.
– Стривайте, – зупинив його Прокоп і примусив себе говорити спокійно. – Припустімо, бувають обставини, коли декому зовсім байдуже, що станеться, – крикнув він раптом, – розумієте? – З брязкотом і дзеленьканням він кинувся до стінного календаря. – Вівторок, сьогодні вівторок. Ось тут, ось тут вона. – Він пошпортався гарячково в кишенях, поки знайшов порцелянову мильницю, досить недбало перев’язану шпагатом. – Тут поки що п’ятдесят грамів. Знаєте, що це таке?
– Кракатит? Ви нам його принесли? – мовив Карсон, пройнятий новою надією. – Тоді... тоді, розуміється...
– Зовсім ні, – засміявся Прокоп і сховав коробку до кишені. – Але як допечете мені, то я розсиплю його, де захочу. Ну, що?
– Ну, що? – Карсон машинально повторив це запитання, зовсім знищений.
– Скажіть, щоб той наймит ішов геть від брами, я хочу пройтися по парку.
Карсон глянув на Прокопа і сплюнув. .
– Тьху, – промовив переконано, – дурницю я вчинив.
– Таки дурницю, – згодився Прокоп. – Але й мені досі на думку не спадало, що в мене є такий засіб... Ну, що?
Карсон здвигнув плечима.
– Боже мій, це ж дрібниця! Я такий радий, що можу вам прислужитись. Слово честі, дуже радий. А ви ж як? Дасте нам цих п’ятдесят грамів?
– Не дам, використаю їх сам, але наперед хочу знати, чи ще дійсна наша давня умова. Свобода пересування і таке інше. Пам’ятаєте?
– Давня умова, – буркнув Карсон. – К бісу ту давню умову. Тоді ви ще не були... тоді ви ще не мали стосунків...
Прокоп скочив до нього, аж забряжчали бляшанки.
– Що ви сказали? Чого я не мав?
– Нічого, нічого, – поквапився відповісти Карсон. – Я нічого не знаю. Мені діла нема до ваших особистих справ. Хочете гуляти по парку – будь ласка, тільки вже йдіть швидше...
– Слухайте, – сказав підозріло Прокоп, – тільки не смійте обрізати електричну проводку до моєї лабораторії, бо...
– Гаразд, гаразд, – запевнив його Карсон. – Статус кво, так? Бажаю вам щастя... Ух, який божевільний, – додав він, коли Прокоп був уже за дверима.
Побрязкуючи залізом, подався Прокоп до парку, важкий і масивний, як гармата. Перед замком стояв гурт панів; тільки-но вони вгледіли його здалеку, як пустилися врозтіч, очевидно, вже поінформовані про цього начиненого вибухівкою шаленця. Їхні спини якнайвиразніше виражали обурення, що “такі речі тут терплять”. Он іде Крафт з Егоном, ведучи з ним перипатетичне навчання[69] 69. Побачивши Прокопа, він кидає Егона й біжить до нього.