Запала тривожна тиша. Le bon prince дивився у вікно. Карсонові очі сховались за блискучими скельцями окулярів, а серце в Прокопа стискалось від жаху.
– ...що віддасте... просто віддасте... – заїкався Карсон, важко дихаючи від зусилля.
– Що?
Карсон пальцем написав у повітрі велике “К”.
– Більше нічого, – мовив з полегкістю. – На другий день ви дістанете указ... про присвоєння вам: extra statum[72] 72, звання інженер-капітана саперної служби у Балттіні. От і все.
– Себто лише тимчасово капітана, – озвався oncle Шарль. – Більшого ми не домоглись. Але ми дістали гарантію, що коли справа дійде несподівано до війни...
– Тоді через рік, – вихопився Карсон, – щонайбільше через рік...
– ...як тільки справа дійде до війни, – з ким-небудь і де-будь, – ти дістанеш звання генерала інженерних військ, що рівнозначне чину генерала кавалерії; а як зміниться, внаслідок війни, форма правління, – тоді це даватиме право на титул “ексцеленції”... ну, і, коротше кажучи, спершу– баронство. Щодо цього... нас... твердо запевнили, – тихо закінчив Рон.
– А хто вам сказав, що я б на таке погодився? – озвався холодно Прокоп.
– Боже мій, – підхопив Карсон, – а хто ж би не погодився на таке? Мені обіцяли дворянський титул; хоч я на це чхаю, але це робиться не заради мене, а заради людей. Зрештою, для вас це мало б особливе значення.
– То ви все ж таки гадаєте, що я віддам вам кракатит? – повагом промовив Прокоп.
Карсон мало не підскочив, але oncle Шарль його стримав.
– Ми вважаємо, – почав він поважно, – що ти зробиш усе... що погодишся на всяку жертву, аби врятувати княжну Гаген з її нелегального... і нестерпного становища. За виняткових обставин... княжна може віддати свою руку військовому. Як станеш капітаном, ваші стосунки будуть узаконені… цілком таємними заручинами. Княжна, звичайно, поїде і повернеться тоді, коли... коли буде мати змогу запросити члена монаршого дому бути свідком на її весіллі. А доти поки... доти від тебе залежить заслужити право на шлюб, якого ти гідний і якого гідна княжна. Дай мені руку. Не квапся, подумай добре, як учинити, в чому твій обов’язок і що ги маєш дати за нього. Я міг би апелювати до твого честолюбства, але я апелюю лише до твого серця. Прокопе, вона страждає над свої сили і принесла жертву коханню більшу, ніж будь-яка інша жінка. Та й ти страждав, Прокопе, тебе мучить сумління; але я не наполягаю, бо вірю тобі. Зваж добре, а потім скажеш мені...
Карсон кивав головою, бо й справді був глибоко зворушений.
– Це так, – промовив, – я – проста шкура, така собі волова юхта, але мушу сказати, що... що... я вам говорив, що ця жінка високої породи. Боже мій, це ж відразу видно... – Він ударив себе кулаком у груди і розчулено закліпав очима. – Голубе, та я вас просто вбив би, коли б ви... коли б ви не були варті її...
Прокоп уже не слухав. Він схопився і почав метатись по кімнаті з перекривленим від гніву обличчям.
– Отже, я... я тепер мушу? – хрипко закричав він. – Я мушу? Гаразд , коли так... Ви мене заскочили. А я ж не хотів...
Oncle Рон устав і спокійно поклав йому на плече руку.
– Прокопе, – сказав він, – розміркуєш сам. Ми тебе не квапимо. Порадься з усім найкращим, що в тобі є. Спитайся в бога, в кохання, в сумління, в честі і не знаю ще в чого. Але пам’ятай, тут ідеться не лише про тебе, а й про ту, котра кохає тебе так, що – здатна... зробити... – Він махнув безпорадно рукою. – Ходім!
XLIV
У цей день було похмуро й вогко. Княжна покашлювала, її морозило, кидало в гарячку, але вона вже не витримувала в постелі: чекала Прокопової відповіді. Виглядала в вікно, чи не вийде він, і раз у раз кликала Пауля. Відповідь була щоразу та сама:
– Пан інженер ходить по кімнаті.
– І нічого не каже?
– Ні, нічого.
Вона тинялась від стіни до стіни, ніби супроводила його, і знову сідала, хитаючись усім тілом, щоб притишити свій гарячковий неспокій. Ох, це вже нестерпно! І вона почала писати йому довгого листа, закликала його, щоб узяв її за дружину собі, що він нічого не повинен видавати, ніяких таємниць, ніякого кракатиту; що вона з ним піде поруч у житті, буде йому служити, хай би там що трапилось.
“Я так тебе кохаю, – писала вона, – що, здається, нема вже такої жертви, щоб принести її тобі. Випробуй мене на чому хочеш, залишайся бідний, незнаний; я піду за тобою як дружина твоя і ніколи вже не вернусь до того кола, яке я покину. Я знаю, ти мене мало кохаєш, лише одним куточком свого серця, але згодом звикнеш до мене. Я була горда, зла, пристрасна, але змінилася, блукаю серед знайомих речей, як чужа: я перестала бути...” Вона прочитала написане й порвала на клаптики, тихо застогнавши. Настав уже вечір, а від Прокопа ще не було звістки.
“Може, він прийде сам?” – спало їй на думку, і вона квапливо стала одягатись. Схвильована стояла перед великим дзеркалом і розглядала себе палаючими очима, дуже стривожена, занепокоєна; пудрила розпашіле обличчя, вішала на себе коштовності; голі руки в неї мерзли; вона здавалась сама собі поганою, незграбною.
– Не прийшов Пауль? – допитувалася щохвилини. Нарешті Пауль з’явився. Але без жодних новин: пан Прокоп сидить у темряві й не дозволяє засвітити лампу.
Вже пізно. Княжна, безмірно втомлена, схилилася перед люстром; пудра осипається з їїгрозпашілих щік, руки застигли, і вся вона аж сіра.
– Роздягни мене, – каже кволо покоївці.
Свіже, схоже на телятко дівча знімає з неї оздобу за оздобою, розстібає сукню й накидає прозорий пеньюар. І саме коли покоївка готувалась причесати її розкошлане волосся, в кімнату вривається без попередження Прокоп.
Княжна здригнулась і поблідла ще дужче.
– Йди, Маріке, – ледве чутно промовила вона і запнула на схудлих грудях пеньюар. – Чого ти... прийшов?
Прокоп зіперся на шафу блідий як стіна, з налитими кров’ю очима.
– Так он який у вас був план, га? – промовив він здавленим голосом. – Ви мені добре підстроїли!
Вона встала, приголомшена.
– Що... що... що ти говориш?
Прокоп заскрипів зубами.
– Я знаю, що говорю. То вам ішлося про те, щоб я видав кракатит? Вони готують війну, а ви, ви, – заричав він приглушено, – ви їхнє знаряддя! Ви і ваше кохання! Ви і ваш шлюб, шпигунко! А я, я... мало не став жертвою, щоб ви вбивали, щоб ви мстилися...
Вона опустилася на край стільця, з розширеними від жаху очима, і все тіло її затряслось у страшному риданні. Він хотів кинутись до неї, але вона зупинила його жестом застиглої руки.
– Хто ви така? – глумився Прокоп. – Невже ви княжна? Хто вас підкупив?.. Подумай, нікчемо, ти хотіла вбити тисячі тисяч людей; ти сприяла тому, щоб міста були стерті з лиця землі і щоб наш світ, наш, а не ваш, був розбитий! Розбитий, розтрощений, знищений! Навіщо ти це зробила? – кричав він і, впавши на коліна, поповз до неї. – Що ти хотіла вчинити?
Княжна підвелася з виразом жаху й відрази на обличчі і відступила перед ним. Він схилився обличчям на те місце, де вона сиділа, і розридався важко, грубо, по-чоловічому. Вона мало не вклякнула біля нього, але стрималась і відступила ще далі, притискаючи до грудей руки, викривлені корчами.
– То ти он що, он що думаєш? – шептала вона. Прокоп задихався під тягарем свого болю.
– Ти знаєш, – кричав він, – що таке війна? Знаєш, що таке кракатит? Тобі ніколи не спадало на думку, що я – людина? А-а! Я вас ненавиджу! Ось нащо я вам був потрібен! А коли б видав був свій кракатит, було б по всьому. Княжна б поїхала собі, а я, а я... – Він схопився, рвучи на собі волосся. – І я, я вже хотів це зробити. Мільйони життів за... за... Що, хіба ще мало? Два мільйони мертвих! Десять мільйонів! О, це вже партія навіть і для княжни, правда? Це вже варте того, щоб принизити себе. А я, дурень, я... А-а-а! – завив він. – Я вас боюсь!
Він був жахливий – з піною на губах, набряклим обличчям, з божевільними очима. Княжна притискалась до стіни, зблідла, перелякана, з устами, перекошеними від жаху.
– Йди, – зойкнула, – йди звідси!
– Не бійся, – прохрипів він. – Я тебе не вб’ю. Я завжди тебе боявся; навіть коли ти... коли ти була моєю, я жахався і не вірив тобі ні на мить. І все ж я тебе... Я тебе не вб’ю. Я, я добре знаю, що роблю. Я... я... – він озирнувся, схопив флакон з одеколоном, налив на руку й почав терти лоба. – Ах! – кричав він. – Ах! Не бійся! Ні... ні...