– Я... я працюю лише над хімією. Знаю матерію... розуміюсь на ній. От і все. Матерія руйнується повітрям і водою, розкладається, гине, горить, з’єднується з киснем або виділяє його, та ніколи, чуєте, ніколи не віддає всього, що в ній є. А коли б навіть і пройшла повний кругобіг життя, коли б якась частка землі й утілилась у рослину, в живу плоть і навіть стала клітиною мозку Ньютона, вмерла з ним і знову розпалась, і тоді б вона не віддала всього. Але примусьте її... силою примусьте розпастись і звільнитись, і вона вибухне за одну тисячну частку секунди і лише тепер виявить усі свої здатності. І ця сила там не спала; вона лише була скута, здавлена, боролась у темряві й чекала своєї миті. Віддати все – це її право. Я... я також мушу віддати все. Нащо мені вивітрюватись і ждати... гнити в болоті... розпорошуватись, замість того щоб колись... заразом проявити... все людське? Краще вже... краще в одну хвилю найвищого злету... незважаючи ні на що... Бо я вірю, що це добре – віддавати все до кінця. Буде це добро чи зло. Все в мені зрослось: і добре, і зле, і найвище. Хто живе, той творить і добро і зло, розпорошуючись. І я так жив. І тепер... повинен здійснити найвище. В цьому спокута людини. В тому, що я зробив, ще нема отого найвищого, воно сидить у мені... як у камені... І я мушу розірватись... силою... як розривається снаряд... І я не питатиму, що при цьому зруйную. Аби лиш... мені віддати те найвище...
і Він боровся зі словами, намагався висловити невисловне; з кожним словом губив його, морщив лоба і вдивлявся в обличчя слухачів, чи не сприйняли вони сенсу того, що йому не пощастило висловити. Він побачив палку симпатію в чистих очах сухотника і зосереджене зусилля в зачудованих синіх очицях вусатого велетня там, позаду; зморщений чоловічок пив його слова з безмежною відданістю правовірного, а красуня дівчина сприймала їх напівлежачи, з любовним трепетом, що пробігав по її тілу. Зате всі інші дивились на нього недовірливо, запитливо або дедалі байдужіше. “Навіщо я, власне, говорю все це?” – думав Прокоп.
– Я пережив, – провадив він, наче помацки і вже роздратовано, – пережив стільки... скільки людина взагалі може пережити. Навіщо я вам це кажу? Бо цього мало для мене; бо я й досі не покутував, у моїх стражданнях не було найвищого. Це найвище приховане в людині, як сила в матерії. Матерію треба зруйнувати, щоб вона віддала свою силу. І людина мусить звільнитись від пут, зруйнуватись, розтрощитись, щоб віддати свій найвищий вогонь. Ах, це було б... це було б уже занадто, коли б і тоді вона побачила... що не досягла... що... що...
Він затнувся, спохмурнів, кинув баночку з кракатитом на кафедру і сів.
XLІХ
Якийсь час усі ніяково мовчали.
– І це все? – озвався з середини залу глузливий голос.
– Все, – буркнув з нехіттю Прокоп.
– Ні, не все, – сказав Демон, підводячись. – Камарад Кракатит гадав, що делегати щиро прагнутимуть зрозуміти...
– Ого! – вигукнув хтось серед залу.
– А так делегатові Мезієрському доведеться потерпіти, поки я кінчу. Камарад Кракатит образно сказав нам, що треба... – І знову Демонів голос заскрипів по-пташиному, – що треба розпочати революцію без огляду на теорію етапів, революцію руйнівну, мов вибух, у якій людство виявить усе найвище і найкраще, що в ньому є. Людина мусить розбитись, щоб віддати все. Суспільство теж мусить розбитись, щоб знайти в собі найвище добро. Ви тут цілі роки сперечаєтесь про найвище добро людства. Камарад Кракатит нас учить, що досить привести людство до вибуху, і воно злетить куди вище, ніж це накреслюють ваші нескінченні дебати. І не треба оглядатись на те, що при цьому розіб’ється. Я запевняю, що камарад Кракатит має рацію.
– Так, так! – здійнявся крик і залунали оплески. – Кракатит, Кракатит!
– Тихо! – перекричав усіх Демон. – І його слова мають тим більшу вагу, що спираються на реальну можливість здійснити вибух. Камарад Кракатит – людина діла. Він прийшов закликати вас до безпосередніх дій. І я вам кажу, ці дії будуть страшніші, ніж хто наважувався мріяти. Це може вибухнути сьогодні, завтра, через тиждень...
Його слова потонули в неймовірному гаморі. Хвиля людей, що схопилися з лав, покотилася до підвищення. Обіймали Прокопа, ловили за руки й кричали: “Кракатит! Кракатит!” Красуня дівчина шалено пробивалась до Прокопа крізь людський тлум; витиснута вперед, вона припала до нього грудьми. Прокоп хотів її відштовхнути, але дівчина обвила його руками і щось жагуче шепотіла чужою мовою. Тим часом з краю підвищення якийсь чоловік в окулярах доводив порожнім лавам, що теоретично неможливо робити соціологічні висновки з явищ неорганічної природи.
– Кракатит! Кракатит! – ревів натовп; ніхто не сидів на місці.
Мазо калатав дзвоником як скажений. Раптом на кафедру вискочив чорнявий юнак і, розмахуючи баночкою кракатиту над головами всіх, закричав:
– Тихо! На місця, бо кину оце вам під ноги!
Раптом настала тиша. Клубок людей скотився з підвищення. Лишився тільки Мазо з дзвоником у руках, розгублений і безпорадний, Демон, що прихилився до дошки, та Прокоп, на якому й досі висіла та темноволоса менада.
– Россо! – озвалися голоси. – Геть його! Геть Россо!
Юнак на кафедрі дико поводив очима.
– І не ворухніться! Мезієрський хоче в мене стріляти! Кину! – і замахнувся баночкою.
Натовп відступив, загарчавши, мов дикий звір. Два, три чоловіки підняли руки, інші наслідували їх... На хвилю запала прикра мовчанка.
– Злазь! – крикнув старий Мазо. – Хто тобі дав слово?
– Кину! – погрожував Россо, напружений, мов лук.
– Це проти правил! – скипів Мазо. – Я протестую і... складаю з себе обов’язки голови. – Він шпурнув дзвінок на підлогу і зійшов з підвищення.
– Браво, Мазо! – озвався іронічний голос. – Оце то допоміг!
– Тихо! – закричав Россо, відкидаючи з лоба волосся. – Я маю слово. Камарад Кракатит сказав: “Прийде твоя мить – і ти вибухнеш; приготуйся до своєї миті”. Ну що ж, я взяв його слова до серця.
– Це не так було сказано!
– Хай живе Кракатит!
Хтось почав свистіти.
Демон ухопив Прокопа за лікоть і потяг його до якихось дверей за дошкою.
– Можете свистіти! – глузливо крикнув Россо. – Ніхто з вас не свистів, коли виступав чужий добродій і... “готувався до своєї миті”. Чом не спробувати цього комусь іншому?
– Це правда, – почувся спокійний голос.
Красуня дівчина стала перед Прокопом, щоб захистити його своїм тілом. Він хотів відштовхнути її.
– Це неправда! – кричала вона, блискаючи очима. – Він... він...
– Ану, тихо, – мовив Демон.
– Наказувати будь-хто зуміє, – холодно сказав Россо. – Поки в мене оце в руці, наказую я. Для мене однаково, чи загину я, чи ні. Але зараз ніхто не вийде звідси. Галеассо, стій на дверях! Так, а тепер поговоримо.
– Еге ж, тепер поговоримо, – гостро озвався Демон.
Россо блискавично обернувся до нього; в цю мить рвонувся блакитноокий велетень, схиливши голову, рвонувся вперед, і Россо не вгледів, як він схопив його за ноги й смикнув. Россо полетів з кафедри сторч головою. В жахливій тиші бухнувся він лобом об підлогу, а з підвищення скотилась під лави накривка порцелянової баночки.
Прокоп кинувся до нерухомого тіла. На грудях Россо, на обличчі, у калюжах крові був розсипаний білий порошок кракатиту. Демон затримав Прокопа, а там уже знявся галас, і кілька чоловік бігли до підвищення.
– Не наступіть на кракатит, вибухне! – крикнув чийсь надтріснутий голос, але присутні кинулись уже на підлогу і почали збирати білий порошок у коробочки від сірників, бились, качались долі, зчепившись у клубок.
– Замкніть двері! – гаркнув хтось.
Світло погасло. В цю хвилину Демон відчинив двері за дошкою і потяг Прокопа в темряву.
Демон присвітив електричним ліхтариком. Вони опинились у коморі без вікон, де були навалені купою столи, пивні барила і якесь лахміття. Він швидко тяг Прокопа далі. Пройшли чорною смердючою норою коридора, спустились чорними вузькими сходами вниз. На сходах їх наздогнала розпатлана дівчина.