Прокоп повернувся до столу, наче вві сні. Ні, цього тут не було! Ні, ні, ні, це не звідси. Замість хімічних приладів на одному кінці столу стояв стандартний корабельний радіопередавач; поруч лежали навушники, приймач, конденсатори, варіометр, регулятор, під столом стояв звичайний трансформатор, на другому кінці...
– То нормальний передавач, – пояснив Демон, – для звичайного мовлення, а ось це – наша запалювальна станція. Нею ми посилаємо антихвилі, протиструми, штучні магнітні бурі – називайте, як хочете. От і вся наша таємниця. Ви розумієтесь на цьому?
– Ні.
Прокоп оглянув побіжно апарати, такі не схожі на все те, що він знав. Тут було багато опорів, якась дротяна сітка, щось подібне до катодної трубки, якісь ізольовані барабани, чи що, дивний когерер, реле і клавіатура з кнопками контактів; він не знав, що це таке взагалі. Облишив апарати й подивився на стелю, чи є там той дивний візерунок, який так нагадував йому вдома голову старого чоловіка. Так, є, он там. А ось – дзеркальце з відбитим ріжком.
– Що скажете про апарати? – запитав Демон.
– Е... е... Це перша конструкція, так? Вона ще занадто складна. – Погляд його упав на фотографію, що стояла сперта на індукційну котушку. Він узяв її в руки. Це було чудесне дівоче обличчя. – Хто це? – запитав він хрипко.
Демон глянув через плече.
– Невже не впізнаєте? Це ж ваша красуня, що ви привезли в обіймах. Чарівна дівчина, правда ж?
– Як вона сюди потрапила?
Демон посміхнувся.
– Ну, її, мабуть, обожнює наш телеграфіст. Будьте ласкаві, поверніть он той великий контакт. Ви хіба не помітили телеграфіста? Це такий зморщений чоловічок. Він сидів на першій лаві.
Прокоп кинув фотографію на стіл і з’єднав контакт. По дротяній сітці проскочила голуба іскра. Демон пробіг пальцями по клавіатурі. І весь апарат почав поблискувати короткими синіми іскрами.
– Ну ось, – промовив Демон задоволено і задивився на тріскучі іскри.
Прокоп квапливо схопив фотографію. Ну, звичайно, це та дівчина, що спить унизу; не може бути сумніву, Та якби... якби вона мала вуаль і горжетку, зрошену дощем... і рукавички. Прокоп зціпив зуби. Це неможливо – така подібність! Він нахмурив брови і ніби ловив зниклий образ. І знову побачив дівчину під вуаллю, що притискає до грудей запечатаного пакунка і звертає на нього чистий і розпачливий погляд...
Не тямлячи себе від хвилювання, він порівнював фотографію із зниклим образом. “Боже, а який же вона, власне, мала вигляд? Адже ж я цього й не знаю, – жахнувся він. – Знав лише, що була під вуаллю і що вона гарна. Була гарна і під вуаллю, – і більш нічого, нічого я не бачив. А ця фотографія, великі очі й уста, серйозні і ніжні. Чи це ж та, що спить унизу? В неї ж розтулені губи; розтулені і грішні губи і волосся розпатлане, і дивиться вона не так, не так дивиться...” Зарошена краплинами дощу вуаль стояла в Прокопа перед очима, закриваючи світ. “Ні, це безглуздя, це зовсім не та дівчина, що спить унизу, навіть не схожа на неї. На фото – обличчя тої, закритої вуаллю, що прийшла тоді в смутку і в горі; її чоло спокійне, а очі затьмарені тугою, і до уст сягає вуаль, густа вуаль з росинками від дихання. Чому вона тоді не відкрила обличчя, щоб я впізнав її!”
– Ідіть-но я вам щось покажу, – озвався Демон і потяг Прокопа надвір.
Вони стали на вершку пагорка. Під їхніми ногами простяглась безмежна темна і сонна земля,
– Дивіться туди, – сказав Демон і показав рукою на обрій. – Ви нічого не бачите?
– Нічого. Ні, бачу якесь світло. Бліде сяйво.
– А знаєте, що це?
Почувся тихий шум, ніби вітер зірвався в нічній тиші.
– Готово! – урочисто промовив Демон і зняв капелюха. – Good night[73], друзі!
Прокоп запитливо обернувся до нього.
– Не розумієте? – сказав Демон. – Лише тепер долетів до нас звук вибуху. П’ятдесят кілометрів по прямій лінії. Рівно дві з половиною хвилини.
– Який вибух?
– Кракатит. Ці ідіоти понасипали його в сірникові коробочки. Гадаю, тепер матимемо спокій. Скличемо новий з’їзд, проведемо перевибори комітету...
– Невже ви їх...
Демон кивнув головою.
– З ними не можна було працювати. Вони до останньої хвилини сварились, і причиною сварки були питання тактики. Оце там, напевне, й горить.
На обрії ледь помітно ясніла червона заграва.
– Там залишився й винахідник нашої станції. Залишились там усі. Тепер ви візьмете все в руки. Послухайте, як тихо. А однак звідси, з цих проводів, посилається в простір німа й могутня канонада. Тепер ми зупинили роботу всіх радіостанцій, і радисти чують лише тріск в навушниках – трісь, трісь! Хай казяться. Тим часом десь у Гроттупі пан Томеш намагається добути кракатит. Але не добуде його ніколи. А коли б... коли б... у нього під руками щось вийшло, то в ту ж мить буде кінець усьому... Отож, працюй, станціє, посилай потихеньку свої іскри і бомбардуй всесвіт. Ніхто, ніхто, крім вас, не буде хазяїном кракатиту. Тепер лише ви, ви самі, – він поклав йому руку на плече і показав навкруги: цілий світ!
Була порожня, беззоряна темрява. Тільки на обрії ясніла вогняна заграва.
– Ох, я втомився, – позіхнув Демон. – Гарний видався день. Ходімо вниз.
LI
Демон поспішав додому.
– Де, власне, Гроттуп? – запитав несподівано Прокоп, коли вони зійшли з пагорба.
– Ходім, – сказав Демон, – я покажу вам.
Він завів його в контору рудника, де на стіні висіла карта.
– Ось тут, – показав він довгим нігтем, окреслюючи невеличке коло. – Не хочете випити? Це вас зігріє, – сказав він, наливаючи собі й Прокопові в келишки щось чорне, як смола.
– За ваше здоров’я!
Прокоп прожогом перехилив келишок і закашлявся. Напій був як розтоплений чавун і гіркий, як хіна. Голова в нього пішла обертом.
– Більше не хочете? – вищирив Демон жовті зуби. – Шкода. Не хочете, щоб довго чекала ваша красуня, еге ж?
Сам же він пив келих за келихом; очі в нього блискали зеленим вогнем, він хотів побалакати, але язик заплутувався.
– Послухайте, ви славний хлопець! – сказав він. – Завтра ж беріться до діла. Старий Демон зробить для вас усе, що захочете. – Він підвівся, ледве тримаючись на ногах, і вклонився Прокопові в пояс. – Отже, все гаразд. А тепер стри... стривайте...
Він почав плутати всі мови в світі; Прокоп зрозумів, що то були якнайбрутальніші непристойності. Нарешті заспівав якусь безглузду пісню, тіпався, як в епілепсії, і знепритомнів; на губах виступила жовта піна.
– Гей, що з вами? – крикнув Прокоп і заторсав його.
Демон важко, безтямно розплющив очі.
– Що... що таке? – пробелькотів він, підвівся і здригнувся. – Ага, я... я... Це нічого. – Він потер собі лоба й судомно позіхнув. – Я проведу вас до вашої кімнати, гаразд? – Він був страшенно блідий, аж синій, і все його татарське обличчя раптом обвисло капшуком. Він аж точився, ніби у нього задубіли ноги. – Ну, ходім.
Він пішов прямо до кімнати, де вони залишили дівчину.
– А-а, красуня прокинулась! – крикнув він на порозі. – Будьте ласкаві, заходьте!
Дівчина стояла навколішки біля грубки – видно, тільки що затопила й тепер дивилась на тріскотливе полум’я.
– Бач, як прибрала, – промовив Демон схвально.
І справді, кімната була провітрена, і якимось дивом у ній зникло безладдя. Тепер тут стало затишно й мило, як біля мирного домашнього вогнища.
– Гляньте, що вона вміє! – дивувався Демон. – Дівчино, тобі б уже пора й об’якоритися.
Вона встала, страшенно почервонівши і збентежившись.
– Ну, не лякайся, – усміхнувся Демон. – Цей камарад тобі подобається, еге ж?
– Подобається, – сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.
Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.
– Дітки, гарно тут у вас, – промовив Демон, гріючи руки. – Я б тут залюбки залишився.
– Ні, вже йди собі, йди, – мовила дівчина.