– Спи, – шепнув він.
Вона ледь помітно кивнула головою. Він погасив світло і помацки, навшпиньках вернувся у свій куток до вікна.
Минули довгі, тоскні години. Прокоп підкрався до дверей, мов злодій. “Чи не прокинеться?” Він вагався, поклавши руку на дверну ручку. Серце у нього калатало. Він відчинив двері й вислизнув надвір.
Ще стояла ніч. Прокоп окинув поглядом терикони й переліз через огорожу. Стрибнув, обтрусився і почав шукати дорогу.
Шосе ледве видно в пітьмі. Прокоп розглядівся, тремтячи від холоду. Куди, куди воно веде? До Балттіна? ‘ Він пройшов кілька кроків і зупинився. Постояв, потупивши погляд. Отже, до Балттіна? Схлипнувши важко, без сліз, він раптом крутнувся на підборах.
У Гроттуп!
LІІ
Дивно переплітаються шляхи у світі. Коли б можна було підрахувати всі свої кроки й дороги, який би складний візерунок вийшов! Бо своїми кроками кожен малює свою карту землі.
Був вечір, коли Прокоп підійшов до ґратчастої огорожі гроттупського воєнного заводу. Це було широке поле, забудоване корпусами, освітлене імлистими кулями дугових ліхтарів. Ще світиться одне чи двоє вікон. Прокоп просунув голову між грати огорожі й гукнув: .
– Алло!
Підійшов воротар чи вартовий.
– Що вам потрібно? Вхід заборонений.
– Скажіть, будь ласка, я можу бачити інженера Томеша?
– А що ви хотіли?
– Мені треба з ним поговорити.
– Пан Томеш у лабораторії. До нього не можна заходити.
– Скажіть йому... скажіть йому, будь ласка, що на нього чекає його приятель Прокоп... має щось передати.
– Відійдіть від огорожі, – гукнув вартовий і пішов по когось.
За чверть години до огорожі підбіг якийсь чоловік у довгому білому халаті.
– Це ти, Томеш? – тихо спитав Прокоп.
– Ні, я лаборант. Пан інженер не може вийти. В нього важлива робота. Що ви хотіли?
– Мені конче треба з ним поговорити.
Лаборант, рухливий, бадьорий чоловік, здвигнув плечима.
– Пробачте, але нічого не вийде. Пан Томеш сьогодні не може ані на секунду.
– Робите кракатит? Лаборант недовірливо пирхнув:
– А що вам до того?
– Я повинен... застерегти його. Поговорити з ним і щось йому віддати.
– Дайте мені, я передам йому.
– Ні... я можу цю річ віддати лише йому самому. Скажіть...
– Ну то залишіть її собі. – Чоловік у білому халаті повернувся і хотів було йти.
– Стривайте! – крикнув Прокоп. – Передайте ось це. Скажіть йому... скажіть... – Він вийняв з кишені того пом’ятого пакунка і просунув крізь грати. Лаборант узяв його підозріливо двома пальцями, і Прокопові здалося, ніби він у цю мить відірвав щось від себе. – Скажіть йому, що я тут чекаю, що прошу його вийти сюди.
– Я йому це передам, – сказав лаборант і зник.
Прокоп сів на тумбу. По той бік огорожі стояла мовчазна тінь і стежила за ним. Похмура ніч; голі віти дерев простягалися в тумані; було холодно й вогко.
За чверть години підійшов до огорожі невиспаний хлопець з блідим, ніби із сиру, обличчям.
– Пан інженер переказав, що він дуже дякує, але вийти не може і що вам не варто ждати на нього, – як автомат, повідомив хлопець.
– Стривайте! – нетерпляче промовив Прокоп. – Скажіть йому, що я повинен з ним поговорити; тут ідеться... про його життя. І що я дам йому все, що він забажає... тільки хай назве мені ім’я й адресу тієї дами, від якої я приніс йому пакунка. Розумієте?
– Пан інженер казав, що дуже дякує, – сонно повторив хлопець, – і що вам не варто чекати...
– Так, так, дідько б його взяв, – процідив Прокоп крізь зуби. – Скажіть йому, хай прийде сюди, бо інакше не зрушу з місця. І нехай кине роботу, бо... у нього все злетить у повітря, розумієте?
– Еге ж, – тупо промовив хлопець.
– Хай... хай вийде сюди. Хай дасть мені адресу, і я... і я все йому залишу, розумієте?
– Так.
– Ну то йдіть, ідіть швидше, хай вам чорт!..
Прокоп чекав у гарячковій нетерплячці. Чи це не йде хтось там, за огорожею? Він пригадав Демона, що, насупившись і скрививши сині губи, дивиться на блакитні іскри своєї станції. А цей ідіот Томеш усе не йде! Щось робить і не знає, що його бомбардують, що він квапливими руками сам собі готує загибель і... Чи не йде хтось там? Ні, нема нікого.
Прокопа струшує хрипкий кашель. “Усе тобі віддам, божевільний, коли прийдеш і скажеш мені її ім’я! Я вже не хочу нічого, тільки б її розшукати. Всього зречусь, тільки залиши мені це єдине!” Він утупився очима в далечінь: вона стоїть, прикрита вуаллю, в ногах – сухе листя, бліда і дивно поважна в цій сірій темряві. Стискує на грудях руки, стоїть без пакунка і дивиться на нього глибокими пильними очима; холодна мжичка зросила її вуаль і горжетку. “Ви були до мене незабутньо ласкаві”, – тихо шепоче вона. Він звів до неї руки і зайшовся від лютого кашлю. О-о! Невже ж ніхто не прийде?
Він кинувся до огорожі і хотів перелізти через неї.
– Стій на місці, бо стрілятиму! – крикнула тінь за огорожею. – Що вам тут потрібно?
Прокоп відійшов.
– Будьте ласкаві, – прохрипів він розпачливо, – скажіть панові Томешу... скажіть йому...
– Самі скажіть йому, – нелогічно заперечив вартовий, – тільки забирайтеся геть звідси!
Прокоп сів на тумбу. “Можливо, Томеш прийде, коли в нього знов нічого не вийде? Я певен, що йому не вдасться виготовити кракатит, тоді він прийде сам і покличе мене...”
Він сидів, згорбившись, мов прохач.
– Послухайте, – сказав він, – я вам дам... десять тисяч, коли... пустите мене всередину.
– А я накажу вас заарештувати, – пробурчав різкий і невблаганний голос.
– Я... я... – затинався Прокоп, – я хочу лише розпитати про адресу, розумієте? Я хочу лише знати... Я вам віддам усе, коли ви зробите це для мене. Ви... ви одружені й маєте дітей, а я, сам... Хочу лише розпитати...
– Замовкніть! – крикнув голос. – Ви п’яні.
Прокоп замовк і захитався на тумбі. “Треба чекати, – тупо думав він. – Чому ніхто не йде? Я віддам йому і кракатит, і все інше... хай лише... “Ви були до мене незабутньо ласкаві...” Ні, боже борони, я чоловік злий; але ви, ви в мені пробудили пристрасть до ласки. Я все на світі ладен зробити після того, як ви на мене глянули. Бачите, тому я тут. Найкраще в вас – це те, що ви маєте силу примусити мене служити вам; тому, чуєте, тому я кохаю вас!”
– Чого ви ще хочете? – кричав голос за огорожею. – Ви замовкнете чи ні?
Прокоп встав.
– Будь ласка, будь ласка, скажіть йому.
– Я спущу собак!
До огорожі повільно наближалась біла постать з запаленою цигаркою.
– Це ти, Томеш? – звернувся Прокоп.
– Ні. Ви ще тут? – Це був лаборант. – Чоловіче, ви збожеволіли.
– Скажіть, будь ласка, чи прийде сюди Томеш?
– Навіть і не думає, – сказав зневажливо лаборант. – Ви йому не потрібні. За чверть години все буде у нас готово, і тоді – gloria, victoria[74] 74. Ото вже нап’юся!
– Прошу вас, скажіть йому, хай... хай дасть мені тільки ту адресу.
– Це вже йому казав хлопець, – процідив крізь зуби лаборант. – Пан інженер послав вас під три чорти. Буде він переривати роботу, коли справи йдуть якнайліпше. Ми вже його, власне, маємо, а тепер лише... і готово.
Прокоп крикнув від жаху:
– Біжіть скажіть йому швидше, хай не вмикає струму високої частоти! Хай припинить роботу! Бо... бо це станеться... Біжіть швидше! Він не знає... він... він не знає, що Демон... Ради бога, зупиніть його!
– Тю! – пирснув лаборант коротким сміхом. – Пан Томеш знає, що має робити, а ви... – і через грати огорожі перелетів недокурок. – На добраніч!
Прокоп рвонувся до огорожі.
– Руки вгору! – гаркнув хтось по той бік, і залунав пронизливий свисток. Прокоп кинувся тікати.
Він пробіг шляхом, перескочив через рівчак і побіг по м’якій луці. Потім спотикався в борознах ріллі, падав, схоплювався і втікав далі. Аж нарешті зупинився. Серце мало не вискакувало з грудей. Навкруги туман і безлюдні поля. “Тепер уже мене не схоплять”. Прислухався. Було тихо; він чув лише свій хрипкий віддих. Але що... що, як злетить у повітря Гроттуп? Він схопився за голову і побіг далі; скотився до глибокого яру, видряпався нагору і, шкутильгаючи, подибав, через виоране поле. В нозі знов озвався біль від давнього перелому, в грудях сильно закололо; він уже не міг далі бігти, сів на холодному обніжку й задивився на Гроттуп, блідо освітлений дуговими ліхтарями. Місто було схоже на світляний острів у безкрайому мороці.