Застигла, здавлена тиша. А проте в радіусі багатьох тисяч кілометрів відбувається жахлива невтомна атака; Демон із своєї Магнітної гори провадить страшне, беззвучне бомбардування усього світу. На всі боки летять у простір його хвилі, щоб захопити й розметати порошок кракатиту скрізь, на всій землі. А там, у глибині ночі, серед тієї блідої заграви світла, працює упертий, божевільний чоловік, схилившись над таємничим процесом перетворення.
– Томеше, бережись! – крикнув Прокоп; та голос його зник у нічній пітьмі, як камінь, кинутий у вир дитячою рукою.
Він схопився, тремтячи від жаху й холоду, і побіг знову, щоб опинитися далі від Гроттупа. Забрів у мочар і зупинився. Чи не пролунає вибух? Ні, тихо. І в новому пориві жаху побіг Прокоп нагору по схилу, спотикався, падав на коліна, знову схоплювався і біг. Потрапив у якісь чагарі, продирався наосліп, посковзнувся і з’їхав униз; підвівся, витер закривавленими руками піт і погнав далі.
Серед поля він побачив щось світле; то був повалений хрест. Важко дихаючи, він сів на голий постамент. Імлиста заграва над Гроттупом уже далеко позаду, зовсім далеко; це вже лише вузенька смужка над обрієм. Прокоп глибоко зітхнув; не чути нічого, тихо. Отже, мабуть, нічого не вийшло в Томеша і на цей раз, і страшне не станеться. Він у тривозі прислухався; нічого, лише холодне дзюрчання якогось джерела; нічого, лише калатає серце.
Аж раптом над Гроттупом злетіла вгору велетенська чорна маса, і все згасло; за мить темрява ніби розірвалась і зметнувся вгору вогняний стовп, страхітливо запалав і розкинув величезну заслону диму; по тому пролетів гучний порив вітру, щось затріскотіло, зашуміли дерева, і – тррах! Страшний гуркіт, мов удар велетенського батога, аж земля задвигтіла і закружляло зірване листя. Ловлячи розкритим ротом повітря, тримаючись обома руками за підніжжя хреста, щоб не змело вихором, Прокоп нестямно дивився на цей пекельний вогонь. І розверзлася земля силою вогняною, і в гуркоті грому промовив бог...
Один за одним вибухнули другий і третій масиви, розірвався червоним блиском і нарешті спалахнув третій, найгрізніший вибух, очевидно, військових складів. Вогненна маса злетіла аж до неба, розприснулась і впала вниз дощем вибухових іскор. Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум’я пожару, озиваючись – та-та, рррта-та! – сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п’ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.
Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум’я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум’я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.
Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.
LІІІ
Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.
На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.
Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:
– Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.
Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.
– Іду, – промовив він, – я так біг!
Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.
– Ти весь мокрий, – кинув з докором, – ще застудишся.
– Дідусю, – сказав Прокоп, – ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?
Старенький жалісливо похитав головою:
– А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. – Дідок подріботів до коника, повагом відв’язав торбину з вівсом. – Ге, ге, досить уже тобі, – бурмотів він. – Поїдемо, у нас тепер гість.
– А що ви везете в тій буді? – спитав Прокоп.
Дідок обернувся до нього й посміхнувся.
– Світ, – сказав він. – Ти ще не бачив світу?
– Не бачив.
– Так я тобі покажу його, стривай.
Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.
– Стривай, – повторив дідок і почав щось шукати на землі.
Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.
– Гори ясно, гори, – приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. – У мене там олива, – пояснив він. – Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива – це ніби в церкві.
Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.
– Добре видно. Яка краса! – прошепотів захоплено. – Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...
Прокоп нахилився до скельця.
– Це грецький храм господній у Джірдженті[75] 75, – почав поважно пояснювати старий, – на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото – святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.
Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов’ю й увагою.
75
Джірдженті – місто на острові Сіцілія (з 1928 р. Агрідженто). Побудоване на місці грецького поселення Акрогант. В Агрідженто збереглись пам’ятки античної архітектури.