– Ви сердитесь? – несміливо запитав Прокоп.
Старий не відповів нічого і знову подививсь на мишку. І вона ще раз спробувала витягти той перший білетик. Він не витягався, і мишка замість нього вийняла сусідній. Це було фото княжни. Прокоп зойкнув і впустив його на землю.
Старий мовчки нахилився і підняв фотографію.
– Я сам, я сам! – прохрипів Прокоп і простяг руку до ящика.
Дідок спинив його руку.
– Не можна!
– Але ж... там, там вона! – крізь стиснуті зуби промовив Прокоп. – Там та, справжня!
– Е-е, там – усі люди, – сказав старий, погладивши коробку. – А тепер подивімося твою долю.
Він тихенько свиснув, мишка вискочила з рукава, витягла зелений аркушик і знову сховалась. Мабуть, Прокоп сполохав її.
– Ось прочитай, – мовив старий, старанно закриваючи коробку. – Я тим часом принесу хмизу. Та тільки не журись. – Він погладив коника, поклав коробку на дно воза і пішов до гаю.
Його світла полотняна блуза виднілась у темряві. Коник поглянув на нього, мотнув головою і пустився вслід за ним.
– І-га-га! – почувся співучий голос дідка, – і ти хочеш зі мною? А-а! Ну що ж, ходімо, малий.
Вони зникли в імлі, а Прокоп згадав про зелений білетик.
“Ваша доля, – прочитав він при миготливому світлі ліхтаря. – Ви людина шляхетна, доброго серця і в своєму фаху обізнані над усіх. Ви зазнаєте багато знегод, та коли будете остерігатись запальних вчинків і зарозумілості, то заслужите пошану серед свого кола і досягнете видатного становища. Багато що втратите, але будете згодом винагороджені. Ваші нещасливі дні – вівторок і п’ятниця.
Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias”[78] 78 .
Дідок виринув з пітьми з оберемком хмизу, а за ним з’явилась і біла голова коня.
– Ну що? – шепнув він напружено, з якоюсь авторською сором’язливістю. – Прочитав? Справді добра доля?
– Так, дідусю.
– От бачиш, – заспокоєно зітхнув старий. – Все буде гаразд. Ну й слава богу, коли так.
Він склав хмиз і, радісно щось бурмочучи, розпалив вогонь. Потім знову щось пошукав у возі, приніс казанок і пішов по воду.
– Зараз, зараз буде, – гомонів він. – Варись, варись, тут у нас гість.
Він метушився, як дбайлива господиня. За хвилину вернувся з хлібом і салом, з насолодою понюхав.
– А сіль, сіль! – ляснув себе по лобі й побіг знову до воза.
Нарешті вмостився біля вогнища і, відділивши Прокопові більшу частку, повільно став пережовувати кожен шматочок. Прокопові дим, чи що, зайшов у вічі: він їв, а сльози так і текли. Дідусь кожний другий шматок віддавав коневі, що схиляв перед ним освітлену багаттям голову.
І раптом Прокоп упізнав його: це ж те старе, зморшкувате обличчя, яке він завжди бачив на дощаній стелі своєї лабораторії! Скільки разів він дивився на нього, засинаючи! А ранком, коли прокидавсь, його вже не можна було впізнати, то були самі сучки, вогкість і порох.
Дідусь засміявся:
– Смачно? Е, ти знову супишся! Годі, годі! – Він схилився над казанком. – Уже кипить, – сказав і натужно підвівшись, пошкутильгав до воза. За хвилину приніс чашки. – На, держи!
Прокоп узяв собі чашку. На ній був намальований віночок незабудок навколо виписаного золотом імені “Людмила”. Прокоп перечитав його разів із двадцять, і сльози бризнули йому з очей.
– Дідусю, – прошепотів він, – це... Її ім’я?
Старий подивився на нього смутними лагідними очима.
– Ну, то знай, – сказав тихо, – її!
– А... я знайду її коли-небудь?
Дідусь не відповів нічого, тільки швидко закліпав очима.
– Дай сюди, – сказав він збентежено, – я наллю тобі чаю.
Тремтячою рукою підставив Прокоп чашку, і старий обережно налив йому міцного чаю.
– Пий, – сказав лагідно, – поки гарячий.
– Дя... дя... кую, – схлипнув Прокоп і надпив терпкого настою.
Дідусь замислено гладив своє довге волосся.
– Гіркий, – запитав він, – дуже гіркий, еге ж? Може, дати грудку цукру?
Прокоп покрутив головою; губи його зводило від гірких сліз, але в грудях розливалося благодійне тепло.
Старий голосно сьорбав із своєї чашки.
– А тепер подивися, що в мене намальовано, – сказав він, щоб порушити мовчанку, і простяг йому свою чашку.
Були на ній зображені якір, серце і хрест.
– Це віра, надія й любов. Не плач більше! – Він стояв над вогнищем, склавши руки. – Мій любий, – промовив тихо, – ти вже не здійсниш найвищого і не віддаси всього. Ти хотів вибухнути зі страшною силою, але залишишся цілий. Ти не врятуєш світу, але й не зруйнуєш його. Багато що в тобі залишиться замкнутим, як у камені вогонь. І це – добре, це – твоя жертва. Ти хотів вершити занадто великі діла, але робитимеш малі. І це добре.
Прокоп стояв перед вогнищем на колінах і не насмілювався звести очі: бо тепер знав: до нього промовляє бог-отець.
– Це – добре, – прошепотів він.
– Це – добре. Творитимеш корисні людям речі. Хто думає про найвище, той відвернув від людей очі свої. А ти будеш їм служити.
– Так, це добре, – прошепотів Прокоп, стоячи на колінах.
– От бачиш, – зраділо промовив дідок і сів навпочіпки. – А навіщо він, цей... як ти його назвав, винахід?
Прокоп підвів голову.
– Я... вже забув.
– Це нічого, – втішав його старий. – Ти винайдеш щось інше. Стривай, що я хотів сказати? Ага. Навіщо такі великі вибухи? Ще скалічиш кого. А ти спробуй, може, винайдеш... ну, хоча б таке собі пф-пф-пф, – сказав він, пухкаючи м’якими губами. – Знаєш? Щоб воно тільки пф-пф... та рухало якусь машину, і щоб людям легше працювалось. Ти зрозумів мене?
– Ви маєте на увазі, – запитав Прокоп, – якесь дешеве пальне?
– Еге ж, дешеве, дешеве, – радісно погодився старий. – Щоб було багато користі. І щоб воно ще й світило та гріло, розумієш?
– Стривайте, – замислився Прокоп, – я не знаю, це треба було б спробувати... з іншого кінця.
– Еге ж, підійди з іншого кінця, от і все. Б^чиш, ти вже й маєш що робити. Але зараз облиш про це думати, ще завтра день буде. Я постелю тобі.
Дідусь підвівся і почимчикував до воза:
– Гей, малий! – заспівав він біля коня. – Підемо спати.
Він повернувся з тонкою подушечкою.
– Ну, ходім, – мовив до Прокопа, взяв ліхтар і вліз у дощану повіточку. – О, соломи тут досить, – мурмотів, стелячи, – для всіх трьох вистачить. Слава богу!
Прокоп сів на солому.
– Дідусю! – раптом крикнув здивовано, – подивіться лиш!
– А що там?
– Гляньте, що на дошках!..
На кожній дошці повітки були написані крейдою великі літери, і Прокоп прочитав у миготливому світлі ліхтаря:
“К... Р... А... К... А... Т...”
– Це нічого, це нічого, – заспокійливо шепнув дідок і швидко почав кашкетом стирати літери. – їх уже нема. Ти лягай, я тебе вкрию мішком. Ось так.
Він став у дверях.
– Дадада, малий, – заспівав він тремтячим голоском, і коник всунув у двері свою гарну сріблясту голову, потерся об дідусеву блузу.
– Ну, йди сюди, всередину, – сказав старий, – лягай!
Коник увійшов, гребнув копитом біля другої стіни і опустився на коліна.
– А я ляжу поміж вами, – сказав дідусь. – Кінь надихає і буде тепло, аякже.
Він тихенько сів на порозі; за ним ще жевріли у темряві жаринки вогнища, що вже погасало, і було видно лагідні, розумні очі коня, що віддано дивились на нього; а старий щось собі шепотів, бурмотів і кивав головою. Прокопові змикались очі від невимовної ніжності. “Адже ж це... адже ж це мій небіжчик тато, – раптом спало йому на думку, – боже, як постарів! Яка худа шия!..”
– Прокопе, ти вже спиш? – шепнув старий.
– Ні, не сплю, – відповів Прокоп, тремтячи від любові.
Дідок м’яко почав наспівувати дивну тиху пісню:
– “Лалала гоу, дадада пан, бінкілі бункілі гоу... тата...”
І Прокоп нарешті заснув міцним, спокійним сном.
ПРИМІТКИ
Тут твір відтворено за виданням «ЧАПЕК К. Твори: В 2-х т. Т. 1. Фабрика Абсолюту; Кракатит; Війна з саламандрами: Романи. – К.: Дніпро, 1987. – 640 с.»
78
Saturn conj. b. b. Martis. Deo gratias – Сатурн у сполученні з Марсом. Дяка богові (латин.).