– Ну, не лякайся, – усміхнувся Демон. – Цей камарад тобі подобається, еге ж?
– Подобається, – сказала вона просто і кинулась зачинити вікно та спустити жалюзі.
Від грубки йшло тепло і розливалось по світлій кімнаті.
– Дітки, гарно тут у вас, – промовив Демон, гріючи руки. – Я б тут залюбки залишився.
– Ні, вже йди собі, йди, – мовила дівчина.
– Сейчас, – сказав по-російському Демон, усміхнувшись. – Голубко, мені... Мені тоскно без людей. Диви, а твій приятель ніби в рот води набрав. Стривай, я йому вичитаю.
Вона раптом розсердилась:
– Нічого ти йому не вичитуй. Хай буде такий, як йому хочеться!
Демон підвів кошлаті брови, перебільшено вдаючи подив.
– Що, що? Сподіваюсь, ти в нього не... не зако...
– А тобі що до цього? – перебила вона, блискаючи очима. – Кому ти тут потрібен?
Він приглушено зареготав, притулившись до грубки.
– Знала б ти, як тобі це личить! Дівчино, дівчино, отже, й на тебе по-справжньому найшло? Покажись-но!
Він хотів узяти її за підборіддя, але вона відступила, бліднучи од гніву і вишкіривши зуби.
– Що? Кусатись хочеш? З ким це ти була вчора, що така стала... Ага, пам’ятаю: з Россо, так?
– Це неправда! – крикнула вона з слізьми в голосі.
– Дайте їй спокій, – різко промовив Прокоп.
– Ну, ну, таж я жартома, – буркнув Демон. – Тепер вам не заважати, га?.. На добраніч, діти!
І він почовгав попід стіною геть. Прокоп не зчувся, як Демон зник.
Прокоп приставив стільця до грубки, де гуготів вогонь, і задивився на полум’я. Він навіть не оглянувся на дівчину, але чув, як вона повільно, навшпиньках ходить по кімнаті; ось вона щось замикає, поправляє; а далі стала і стоїть мовчки.
Дивну силу має вогонь і текуча вода; станеш, задивишся, зачаруєшся. Не думаєш ні про що, нічого не знаєш, не згадуєш, але в тобі спливає все пережите життя, тільки без форм і часу.
Стукнув один черевичок, потім другий; мабуть роззувається. “Йди спати, дівчино. Заснеш, і я подивлюсь, на кого ти схожа”. Вона тихенько пройшла і стала; знову щось прибирає, хтозна-чому вона хоче, щоб тут було чисто й гарно. І раптом опускається перед ним на коліна і простягає свої прекрасні руки до його ніг.
– Я роззую тебе, хочеш? – сказала вона тихо.
Він узяв її голову в долоні і повернув до себе. Вродлива, піддатлива і на диво поважна.
– Ти знаєш Томеша? – хрипко запитав він.
Вона подумала і покрутила головою.
– Не бреши. Ти... ти... є в тебе заміжня сестра?
– Нема. – Вона вивільнила голову з його рук. – Чого б я тобі брехала? Я все тобі скажу навмисне, щоб ти знав... навмисне... Я пропаща дівка... – Вона уткнулась обличчям йому в коліна. – Всі мене... всі до одного... щоб ти знав...
– І Демон?
Вона не відповіла, лише здригнулась.
– Мо... можеш відштовхнути мене ногою, бо я... О-о! Н-н-не торкайся до мене... Я... Коли б ти знав... – І ніби застигла.
– Облиш про це, – втомлено крикнув він і силоміць підвів їй голову.
Її очі зяяли тугою і розпачем. Він пустив її, застогнавши: схожість була така разюча, що він мало не захлинувся від жаху...
– Мовчи, мовчи... – мурмотів він здушеним голосом.
Вона знов уткнула обличчя йому в коліна...
– Дозволь мені... я мушу... все... Я почала ще в тринадцять.
Він затулив їй вуста долонею; а вона кусала його долоню і вела далі свою жахливу сповідь крізь його пальці.
– Мовчи, – наполягав він, але з неї видирався крик, вона цокотіла зубами, тремтіла і говорила затинаючись.
Він так-сяк її заспокоїв.
– О-о, – стогнала вона, – коли б ти знав... що... що... роблять люди!.. Кожен, кожен був зі мною такий грубий... Наче я навіть не тварина, менше, ніж камінь!
– Перестань! – шепотів він і, не усвідомлюючи, що робить, гладив її тремтячими, покаліченими пальцями по голові.
Вона заспокоєно зітхнула і знерухоміла. Він відчував її палючий віддих і пульсування жилки в неї на шиї.
Вона тихесенько засміялась.
– Ти гадав, що я спала... там, у машині? Я не спала, я тільки вдавала, що сплю, і чекала, що ти почнеш... як і інші... Адже ж ти бачив, хто я і яка я. А... ти лиш хмурився і тримав мене, наче малу дівчинку... ніби яку святиню... – Крізь сміх у неї бризнули сльози. – Я раптом так зраділа і була така горда, як ще ніколи... страшенно соромилась... але мені було так хороше. – Схлипуючи, вона цілувала його в коліна. – Ви... ви мене й не розбудили навіть... а поклали... як святиню... прикрили ноги... і нічого не сказали.
Вона зайшлася плачем.
– Я вам буду служницею, дозвольте мені, дозвольте мені... я вас роззую. Будь ласка, не сердьтесь, що я прикидалась, ніби сплю. Будь ласка...