Один за одним вибухнули другий і третій масиви, розірвався червоним блиском і нарешті спалахнув третій, найгрізніший вибух, очевидно, військових складів. Вогненна маса злетіла аж до неба, розприснулась і впала вниз дощем вибухових іскор. Гуркіт перейшов у часту стрілянину. На складах почали рватись освітлювальні ракети, розлітаючись у всі боки, як іскри з-під молота. Розлилося багряне полум’я пожару, озиваючись – та-та, рррта-та! – сухим тріском, ніби то били сотні мітральєз. Пролунали четвертий і п’ятий вибухи, подібні до залпу гаубиць. Вогонь поширився в обидва боки; горіло мало не пів-обрію.
Лише тепер долинув жахливий тріск скошеного гроттупського лісу; але його заглушила раптом канонада палаючих складів. Шостий вибух розлігся гострим тріском: мабуть, крезиліт. Потім глухо, басовитіше пролунав вибух бочок з динамоном. Блискавкою вилетів, освітивши півнеба, величезний вогненний снаряд. Спалахнуло високе полум’я, згасло і вискочило трохи далі, лише згодом гаркнув вибух, мов удар грому. На хвилину канонада стихла, і було чутно потріскування вогню, наче хтось ламав хмиз. Потім новий страшенний вибух, і над гроттупським заводом зметнулося полум’я й швидко побігло над містом. Гроттуп потопав у вогні.
Заціпенілий від жаху, Прокоп звівся на ноги і насилу плентався далі.
LІІІ
Він біг по шосе, важко дихаючи. Вибрався на вершину пагорба і спустився в долину. Вогняна заграва за ним зникала. Зникали предмети й тіні, що заливались туманом. Здавалось, ніби відпливали привиддя на водах безбережної ріки, де хвиля не хлюпне, чайка не заскиглить. В цьому незмірно тихому зниканні всього Прокопа лякав навіть тупіт власних ніг. Тут він сповільнив біг і тихо попрямував у молочну імлу.
На шляху перед ним заблищав вогник. Він хотів його обійти, став і завагався. Привиділась йому лампа над столом, вогник у печі, ліхтар що освітлював дорогу. І ніби втомлений метелик затріпотів у ньому крильцями, рвучись до того вогника. Прокоп наближався повільно, наче не насмілювався підійти; підступав ближче і боявся, що його проженуть. Нарешті зупинився неподалік: аж воно віз із полотняним верхом, на дишлі висить засвічений ліхтар і кидає миготливе світло на білого коня, біле каміння і білі стовбури берез понад дорогою. До морди коня привішена полотняна торбина, нахиливши голову, він хрумкає овес. У коня довга срібляста грива і ніколи не підрізуваний хвіст; спереду стоїть щуплявий дідок. У нього біла борода і сріблясте волосся; він такий білий, як і полотняний верх воза; переступає з ноги на ногу, замислений, розчісує пальцями білу гриву коня, щось примовляючи.
Ось він обертається, дивиться кудись у темряву і запитує надтріснутим голоском:
– Це ти, Прокопе? Йди скоріш, я давно на тебе чекаю.
Прокоп і не здивувався, йому відлягло від серця.
– Іду, – промовив він, – я так біг!
Дідок підійшов до нього, помацав його піджак.
– Ти весь мокрий, – кинув з докором, – ще застудишся.
– Дідусю, – сказав Прокоп, – ви знаєте, що Гроттуп висаджено в повітря?
Старенький жалісливо похитав головою:
– А що людей там загинуло! Ти втомився, еге ж? Сідай на козли, я тебе підвезу. – Дідок подріботів до коника, повагом відв’язав торбину з вівсом. – Ге, ге, досить уже тобі, – бурмотів він. – Поїдемо, у нас тепер гість.
– А що ви везете в тій буді? – спитав Прокоп.
Дідок обернувся до нього й посміхнувся.
– Світ, – сказав він. – Ти ще не бачив світу?
– Не бачив.
– Так я тобі покажу його, стривай.
Він поклав торбину на віз і почав, не кваплячись, відпинати з одного боку полотно. Відгорнув його. Прокоп побачив скриньку із скляним вічком.
– Стривай, – повторив дідок і почав щось шукати на землі.
Знайшов стеблинку, присів навпочіпки до ліхтаря й запалив її; робив він це повільно, зосереджено.
– Гори ясно, гори, – приговорював він, звертаючись до стеблинки і, затуливши її од вітру долонями, підійшов до скриньки, підняв віко і засвітив усередині якийсь ґнотик. – У мене там олива, – пояснив він. – Дехто вже світить карбідом, але... карбід страшенно ріже очі. І до того ж це така річ, що може й вибухнути, тоді й матимеш. Може ще й покалічити кого. А олива – це ніби в церкві.