Він нахилився до віконця, заглядаючи світлими очима досередини.
– Добре видно. Яка краса! – прошепотів захоплено. – Іди-но подивись. Але мусиш пригнутись, щоб стати... маленьким... як дитя. Ось так...
Прокоп нахилився до скельця.
– Це грецький храм господній у Джірдженті[75] 75, – почав поважно пояснювати старий, – на острові Сіцілії. Він присвячений богові, тобто Юноні Лацінії. Поглянь на оті колони. Вони витесані з таких великих брил, що на кожній з них може обідати ціла родина. Подумай лишень, скільки праці! Повернути далі? Це вид з гори Пенегал в Альпах, коли заходить сонце. Тоді загорається сніг таким чудовим і дивним світлом, як тут намальовано. Ось альпійське сяйво, а ця гора називається Латемар. Далі? А ото – святе місто Бенарес в Індії; і річка там священна, очищає гріхи людські. Тисячі людей знайшли тут те, що шукали.
Це були зворушливі, ретельно намальовані картинки, розфарбовані від руки; барви трохи зблідли, папір пожовтів, а проте вони зберегли милу, приємну строкатість лазурової, зеленої і жрвтої фарб, червоні каптани людей і чисту блакить неба; кожна травинка була вималювана з любов’ю й увагою.
– Це священна річка Ганг, – додав дідусь шанобливо і повернув корбу. – А ось – Загур, найчудовіший замок у світі.
Прокоп так і прилип до віконця. Він побачив чудовий замок з легкими банями, високі пальми і блакитний водограй. Маленька постать із пером на тюрбані, в малиновому каптані, жовтих шароварах, з татарською шаблею в руках вітає, аж до землі вклоняючись, даму в білім убранні, що веде, тримаючи за вуздечку, неспокійного коня.
– Де... де ж він, той Загур? – шепоче Прокоп.
Дідусь здвигнув плечима.
– Там десь, – сказав непевно. – Де найкраще. Хто знаходить його, а хто й ні. Крутнути далі?
– Ні ще.
Старий трохи відійшов і почав гладити коня по крупу.
– Стривай, но-но-но, стій, – тихо заговорив він. – Треба ж йому показати, нехай потішиться.
– Поверніть, дідусю, – попросив здивований Прокоп.
Далі йшов гамбурзький порт, Кремль, полярний краєвид із північним сяйвом, вулкан Кракатау, Бруклінський міст, Нотр-Дам, тубільне село на Борнео, будиночок Дарвіна в Дауні, радіостанція в Полдью[76] 76, шанхайська вулиця, водоспади Вікторії, замок Пернштин[77], нафтові вежі в Баку.
– А ось вибух у Гроттупі, – пояснив старий. На картинці видно було клуби рожевого диму, викинуті високо вгору сірчано-жовтим полум’ям. В диму і полум’ї висіли в страшних позах пошматовані людські тіла. – Загинуло понад п’ять тисяч чоловік. Це велике нещастя, – зітхнув дідок, – Це остання картинка. То як, бачив ти світ?
– Ні, не бачив, – сказав Прокоп, як у дурмані. Старий розчаровано похитав головою.
– Ти хочеш бачити занадто багато. Для цього треба довго жити. – Він загасив ґнотик у скриньці і поволі опустив завісу. – Сідай на козли, поїдемо.
Старий зняв мішок, яким був накритий коник, і накинув Прокопові на спину.
– Щоб тобі не було холодно, – сказав він, сідаючи поруч із ним; взяв у руки віжки й тихенько свиснув. Коник потюпав тихою риссю. – Вйо-вйо, любий, – протягло крикнув дідок.
Пропливали алеї з берез і горобин, халупи, огорнуті пеленою туману, сонний і мирний край.
– Дідусю, – вирвалося у Прокопа, – чого все це трапилося зі мною?
– Що?
– Чого мені довелося стільки спіткати всього? Старий замислився.
– Це так лише здається, – сказав нарешті. – Все, що з людиною трапляється, йде від неї самої. От і розмотується з тебе, як нитки з клубка.
– Це неправда, – запротестував Прокоп. – Чому я зустрів княжну? Дідусю, ви... ви, мабуть, знаєте мене. Адже ж я шукав ту... іншу, так? А проте це трапилось – чому? Скажіть!
Старий подумав, ворушачи м’якими губами.
– Це була твоя пиха, – спроквола відповів він. – Таке іноді находить на чоловіка, що він і не знає як, але воно було в ньому. Тоді чоловік починає рватись у всі боки. – Він показав це батогом, аж кінь злякався і подався підтюпцем.
– Тррр! Чого це ти, чого це ти? – крикнув він тонким голоском на коня. – Бачиш, так само буває, коли якийсь юнак починає кидатись в усі боки. Все навкруги сполошиться. А воно й непотрібно витворяти великі фокуси. Сиди й дивися на дорогу, і так доїдеш.
– Дідусю, – поскаржився Прокоп, примруживши очі від душевного болю. – Хіба я чинив погано?
– Погано чи не погано, – сказав дідок розважливо, – а людям завдавав шкоди. Коли б мав розум, то не робив би цього, – треба розум мати. Людина повинна подумати, до чого кожна річ. Приміром... сотенним папірцем можна запалити люльку або заплатити ним борг. Коли запалиш, на погляд воно ніби й пишніше, але... Так само в тебе і з жінками, – додав несподівано.
75
Джірдженті – місто на острові Сіцілія (з 1928 р. Агрідженто). Побудоване на місці грецького поселення Акрогант. В Агрідженто збереглись пам’ятки античної архітектури.
76
Полдью – населений пункт на крайньому південному заході Англії. Під час першої світової війни тут була побудована радіотелеграфна станція для зв’язку з Канадою.