Тоді він вибіг з вагона і побачив, що надворі зже вечір. Двоє-троє пасажирів зійшли на маленькій станції з миготливими вогниками, за якими простяглась незнана, туманна темрява.
Прокопові сказали, що до Тиниці можна їхати на поштовому візку, коли там ще є. місце. Поштовий візок мав лише козла, а за ними ящик для посилок. На козлах уже сидів поштар і якийсь пасажир.
– Будь ласка, візьміть мене до Тиниці, – сказав Прокоп.
Поштар потрусив головою з безмежним смутком.
– Не можу, – відповів він нарешті.
– Чому?..
– Нема вже місця, – сказав твердо поштар.
У Прокопа від жалю виступили на очах сльози.
– А далеко туди пішки? Поштар, співчуваючи йому, подумав.
– З годину буде, – сказав.
– Але я... не дійду пішки. Мені треба до лікаря Томеша, – запротестував він, приголомшений.
Поштар знову подумав.
– Ви... хворий?
– Я почуваю себе погано, – промурмотів Прокоп; він і справді ледве стояв від кволості й холоду.
Поштар знову задумався й потрусив головою.
– Коли ж не можна, – озвався нарешті.
– Я де-небудь поміщусь... Коли б хоч трошки місця, я...
Відповіді не було. Поштар тільки шкрябав вуса, аж шелестіло. Потому, не сказавши ні слова, зліз, поморочився збоку, біля упряжі, і пішов на станцію.
Пасажир на козлах навіть не ворухнувся.
Прокоп був такий знеможений, що мусив сісти на камінь.
“Не дійду, – розпачливо подумав він, – сидітиму тут, поки... поки...”
Поштар вернувся з вокзалу з порожнім ящиком. Потім якось прилаштував його на козлах і, уважно оглянувши, сказав:
– Тепер сідайте.
– Куди? – запитав Прокоп.
– Ну... на козли.
Прокоп опинився на козлах якимось надприродним чином, ніби його підняли туди небесні сили.
Поштар знову почав поратись біля упряжі, а потім сів на ящик, звісив ноги і, беручи віжки, гукнув:
– Но!
Кінь навіть не ворухнувся.
Поштар випустив з уст якесь тонке, горлове “ррр”. Кінь махнув хвостом і гучно пшикнув.
– Ррр!
Візок рушив. Прокоп гарячково вхопився за низеньке бильце; він почував, що втриматись на козлах понад його сили.
– Рррр!
Здавалось, цей високий деренчливий звук гальванізує старого коня. Він біг, накульгуючи, вимахував хвостом і за кожним кроком гучно пускав гази.
– Ррррррррр!
Вони їхали алеєю між голих дерев. Було темно, хоч в око стрель, лише миготливе кружальце світла від ліхтаря танцювало по грязюці. Прокоп задубілими пальцями тримався за бильце. Він почував, що вже взагалі не володіє своїм тілом, що йому не можна падати, що він незмірно слабне. Якесь освітлене вікно, алея, чорні поля.
– Рррр!
Кінь раз у раз пшикав і чвалав, якось неприродно переставляючи ноги, ніби вже давно був мертвий.
Прокоп скоса поглянув на свого супутника. То був дідок із шарфом, пов’язаним навколо шиї. Він усе щось жував, кусав, жвакав і випльовував. І Прокоп згадав, що він це обличчя вже десь бачив. Це було те огидне обличчя з його сну, що скреготало гнилими зубами, аж вони кришились, а потім випльовувало їх уламки.
Це було дивне й страшне видовище.
– РРРР!
Дорога повертає, біжить угору і знову спускається в долину. Якийсь хутір; гавкає собака, дорогою іде чоловік і каже: “Добрий вечір”. Будинків усе більшає й більшає, дорога веде нагору.
Візок звертає вбік, високе “рррр” раптом уривається, і кінь стає.
– Ось тут живе доктор Томеш, – каже поштар.
Прокоп хотів щось відповісти, та не міг, хотів відпустити сидіння, але не здатен був розігнути задубілі пальці.
– Ну, приїхали, – каже знову поштар.
Помалу корчі минають. Прокоп зліз із козел, тремтячи всім тілом. Потім відчинив хвіртку, наче вона йому знайома, і подзвонив біля дверей.
Всередині почувся сердитий гавкіт, і молодий голос крикнув:
– Гонзику, тихо!
Двері відчинилися, і Прокоп, насилу ворушачи язиком, спитав:
– Пан доктор дома?
Хвилина тиші; потім молодий голос сказав:
– Проходьте.
Прокоп стоїть у теплій кімнаті. На столі лампа і вечеря, пахне буковими дровами. Літній чоловік в окулярах, зсунутих на лоб, встає від своєї тарілки, йде до Прокопа й питає:
– Ну, що у вас болить?