Прокоп ледве згадав, чого він, власне, хоче.
– Я... бачте... – почав він, – ваш син дома?
Чоловік уважно подивився на Прокопа.
– Нема. А що з вами?
– Їрка... Їржі, – бурмоче Прокоп, – я... його приятель і приніс йому... маю передати йому... – він намацував у кишені запечатаний пакунок. – Це... важлива річ... а... а...
– Їрка в Празі, – перебив його чоловік. – Але ви, будь ласка, хоч сядьте.
Прокоп страшенно здивувався.
– Адже ж він казав... казав, що їде сюди. Я мушу йому віддати...
Підлога захиталась під ним і почала перехилятись.
– Анічко, стільця! – крикнув чоловік якимсь чудним голосом.
Прокоп іще почув здушений скрик і повалився додолу. Його залила непроглядна темрява, а потім не стало нічого.
VII
Не було нічого; тільки іноді ніби проривалась імла, з’являвся візерунок помальованої стіни, різьблений карниз шафи, кінчик фіранки чи ліпний орнамент по краю стелі; або нахилялось якесь обличчя, ніби над отвором криниці, але рис його не було видно. Щось відбувалося, хтось йому часом змочував гарячі губи або підводив безвладне тіло, але все зникало в плинних уривках сну.
То були краєвиди, візерунки на килимах, диференціальне числення, вогняні кулі, хімічні формули; лише інколи дещо випливало наверх і ставало на мить яснішим сном, щоб знову розпливтись у широкому потоці непритомності.
Нарешті настала мить, коли до нього вернулася свідомість. Він побачив над собою теплу затишну стелю з майстерним ліпленням; знайшов очима свої власні худі, мертво-бліді руки на квітчастій ковдрі; за ними побачив край постелі, шафу й білі двері; все якесь миле, затишне і знайоме. Але він не мав уявлення, де він; хотів над цим подумати, та голова була занадто безсила; знову все почало крутитись. Він заплющив очі й спочивав, кволий після натуги.
Тихенько рипнули двері. Прокоп розплющив очі і сів на постелі, ніби його щось звело. Аж зирк – на дверях стоїть дівчина, струнка, світла, з ясними і дуже здивованими очима, з напіврозтуленими від несподіванки устами, і притискає до грудей білу полотнинку. Від збентеження вона застигла, кліпає довгими віями, а її рожеві уста непевно і боязко всміхаються.
Прокоп спохмурнів. Він намагався щось сказати, та голова була зовсім порожня, він лише мовчки ворушив губами і дивився на дівчину якимсь суворим поглядом, ніби щось пригадуючи.
– “Гунумай се, анасса, – несподівано, мимовільно злетіло у нього з вуст, – теос ню тіс є бротос ессі? Ей мен тіс теос ессі, той уранон геурин ехусін, Артеміді, се его ге, Діос куре мегалойо, ейдос те мегетос те фюен т’анхіста еісхо”.
І далі рядок за рядком, полились божественні слова, що ними Одіссей привітав Навсікаю:
Хто ти – богиня чи смертна, – тебе на колінах благаю!
В разі одна ти з богинь, що живуть у широкому небі,
То з Артемідою тільки, великого Зевса дочкою,
Виглядом, постаттю, величчю можу тебе порівняти!
В разі ж одна ти із смертних, що нашу заселюють землю,
Тричі щасливі тоді твій батько і мати поважна,
Тричі щасливі й брати твої, – щирою радістю завжди
Їм зогрівається серце тоді, як тебе вони бачать.
Парость квітучу свою, в танку, хороводному колі.
Дівчина непорушно, мов скам’яніла, слухала це привітання невідомою мовою; а на її вродливому личку було стільки бентежності, її очі так по-дитячому злякано кліпали, що Прокоп подвоїв ревність Одіссея, викинутого на берег, і, сам неясно розуміючи зміст слів, швидко вів далі.
– “Кейнос д’ау пері Кері макартатос”, – квапливо скандував він.
Але за всіх буде той щасливіший у серці своєму,
Хто, перевищивши інших дарами, введе тебе в дім свій.
Досі ніде-бо між смертних мої ще не бачили очі
Мужа чи жінки такої; я з подивом дивлюсь на тебе.
“Себас м’ехей ейсороонта”.
Дівчина вся зашарілась, ніби зрозуміла привітання грецького героя; солодка бентежність скувала їй усе тіло, а Прокоп, стиснувши руки на ковдрі, говорив, ніби молився.
– “Дело де поте”, – квапливо провадив він. –
В Делосі тільки колись, поблизу вівтаря Аполлона,
Бачив таку ж я прекрасну пальми квітучої парость.
Я там бував, і багато супутників вірних зі мною,
Ідучи в путь, що на ній ми стільки нещастя зазнали,
Глянувши тільки, там, зачудований серцем, стояв я.
Довго таких бо дерев ще ніколи земля не ростила.
Так і на тебе дивлюсь я з подивом, жінко, колін же
Страшно твоїх доторкнутись. Тяжке мене лихо спіткало.
Дейдіа д’айнос. Справді, він дуже боявся, але й дівчина боялась, притискала до грудей біле полотно, не зводячи очей з Прокопа, що квапився виповісти їй своє горе: