А ночі, ночі тут мирні й безмежі, як усюди на селі. Часом у корівні забряжчить ланцюг, часом близько або далеко завалують собаки; промайне по небу падуча зірка, весняний дощ зашумить у садку або зі срібним звуком закапають крапельки з крану садової колонки. Чиста, глибинна прохолода лине в розчинене вікно, і ти засинаєш блаженним сном без сновидінь.
X
Отож усе йшло на лад; день за днем до Прокопа помалу верталось життя. Тільки ще паморочилося в голові, і він ходив ніби сонний. Проте залишалось тільки подякувати лікареві і поїхати собі.
Якось по вечері він хотів про це сказати, але, як на те, всі мовчали, ніби води в рот набравши. А потім старий лікар узяв Прокопа під руку і провів до приймальні; після розмови про те, про се він збентежено-грубо сказав, що Прокоп не повинен від’їжджати, хай краще відпочиває, що хвороба ще не зовсім минула, і взагалі, хай він залишається, та й годі. Прокоп кволо боронився, бо й справді, він ще не почував себе зовсім добре і трохи тут розпестився. Словом, про від’їзд не було поки що мови.
Щодня по обіді лікар зачинявся в приймальні.
– Заходьте до мене посидіти, – сказав він якось Прокопогі мимохідь. Отож Прокоп зайшов і застав його коло всіляких пляшечок, ступочок і порошків.
– Знаєте, тут у нас нема аптеки, – пояснив лікар, – і я мушу сам готувати ліки. – Він тремтячими товстими пальцями відважував якийсь порошок на ручних терезах.
Рука в нього була тверда, терези весь час гойдались і крутились, а він хвилювався, сопів, і в нього на носі дрібними краплинками виступав піт.
– Що ж, як я недобачаю, – виправдовував він незграбність своїх старих пальців.
Прокоп з хвилину дивився, потім, не сказавши нічого, взяв у нього з рук терези. Стук, стук – і порошок одважено з точністю до міліграма. І так другий, третій. Чутливі терезки аж танцювали в Прокопових руках.
– Диви, диви, – чудувався лікар і збентежено розглядав Прокопові руки, розбиті, вузлуваті, з товстими покаліченими суглобами, поламаними нігтями й куксами замість кількох пальців.
– Е, голубе, які-бо у вас спритні руки!
Незабаром Прокоп розтирав якусь мазь, відмірював краплі і нагрівав пробірки. Лікар сяяв і наліплював ярлички. За півгодини він впорався з ліками, і ще лишилось чимало порошків про запас. А через кілька днів Прокоп уже легко читав лікареві рецепти і мовчки виконував роль провізора. Bon[22] 22!
Якось надвечір лікар порпався в садку на одній з грядок.
Раптом у будинку пролунав страшенний вибух, і з брязканням посипались шибки. Лікар кинувся в дім і в коридорі зіткнувся з переляканою Анчі.
– Що сталося? – скрикнув він.
– Не знаю, – відповіла вона. – Це в приймальні...
Лікар побіг у приймальню і побачив Прокопа, що рачки збирав на підлозі череп’я й клапті паперу.
– Що ви тут накоїли? – скрикнув лікар.
– Нічого, – винувато відповів Прокоп, встаючи. – Луснула пробірка.
– А бодай вам! – гримнув лікар і раптом затнувся; у Прокопа з лівої руки дзюрком текла кров. – Що це? Вам відірвало пальця?
– Та ні, лише вдряпнуло, – запротестував Прокоп, ховаючи руку за спину.
– Покажіть, – крикнув старий лікар і потяг Прокопа до вікна. Півпальця висіло на самій шкірці. Лікар кинувся до шафи по ножиці і в прочинених дверях побачив Анчі, бліду як смерть. – Чого тобі тут треба? – накинувся він. – Марш відсіль! – Анчі і не ворухнулась, вона тільки притискала руки до грудей, і здавалось, ось-ось зомліє.
Лікар вернувся до Прокопа; спершу він щось там зробив ваткою, а потім клацнули ножиці.
– Світла! – крикнув він до Анчі.
Вона рвонулась до вимикача й засвітила світло.
– Не стій тут! – кричав старий, вмочаючи голку в спирт. – Нічого тобі тут робити? Подай нитки!
Анчі скочила до шафки і подала йому ампулку з нитками.
– А тепер іди.
Але Анчі подивилась на Прокопову спину і зробила зовсім інше: підступивши ще ближче, схопила обома руками його поранену руку, і стала підтримувати її. Лікар саме мив руки. Обернувшись, він хотів знову нагримати на неї, але натомість пробурмотів:
– Так, тепер міцно держи. І більше до світла!
Анчі заплющила очі й тримала. А коли стало тихо і було чутно лише лікареве сопіння, вона наважилась розплющити очі й побачила, що там, де працював батько, все закривавлене й гидке. Вона глянула на Прокопа; він дивився в інший бік, обличчя в нього сіпалось від болю. Анчі тремтіла, ледве стримувала сльози; їй було млосно.