– Порцеляна.
– Баночка. Я гадав, що то вона вибухнула, геть з усім, що в ній було. Черкнув сірника, а вона там, ціла, вона – ціла. А я стою ніби стовп, аж сірником пальці попік. А тоді геть... через поле... в темряві... до Бржевнова чи Стшешовиць. І десь там мені спало на думку це слово. Кракатое. Кракатит. Кра-ка-тит. Ні, ні, це було не... не... не так. Як гримнуло, я впав додолу й кричу; кракатит, кракатит! А потім забув. Хто це тут? Хто... хто ви?
– Колега Томеш.
– Ага, Томеш. Отой паршивець. Позичав у мене конспекти. Не вернув одного зошита з хімії. Томеш, а як звати?
– Їржі.
– А, Їрка, вже знаю. Ти – Їрка, я знаю. Їрка Томеш. Де той зошит? Стривай-но, я тобі щось скажу. Коли вибухне решта, буде зле. Чоловіче, воно знищить усю Прагу. Змете. Здмухне, фук!.. як вибухне та порцелянова баночка, розумієш?
– Яка баночка?
– Ти Їрка Томеш, я знаю. Йди до Карліна. До Карліна або до Височан і дивись, як воно вибухне. Біжи, біжи швидше!
– Навіщо?
– Я його наробив цілий центнер. Центнер кракатиту. Ні, всього... всього грамів сто п’ятдесят. Він там нагорі, в порцеляновій баночці. Ой, що буде, як він вибухне... Але стривай, це неможливо, це безглуздя, – бурмотів Прокоп, хапаючись за голову.
– Що?
– Чому ж... чому воно не вибухнуло і в тій баночці? Коли той порошок... сам собою... Стривай, стіл покритий цин... цинковою бляхою... бляхою... Від чого ж воно вибухнуло на столі? Стривай, сиди тихо, сиди тихо... – сказав Прокоп і, хитаючись, підвівся.
– Що з тобою?
– Кракатит, – пробурмотів Прокоп, крутнувся всім тілом і впав на землю непритомний.
II
Перше, що відчув Прокоп, вернувшись до пам’яті, було те, що довкола все труситься, деренчить, гуркоче, а його хтось міцно тримає за поперек. Він страшенно боявся розплющити очі: боявся, що все валиться на нього. Але гуркотіння не припинялось, він розплющив очі й помітив перед собою тьмяний чотирикутник, по якому пливли туманні світляні кружала й смуги. Він не міг збагнути, що це таке, розгублено дивився, як пливуть і підскакують ті примари, і покірно чекав, що з ним буде далі. Потім зрозумів, що то гуркотять колеса візницького екіпажа, а за віконцем пропливають у тумані звичайні ліхтарі; втомлений тим спогляданням, він заплющив очі: хай везуть.
– Тобі треба в ліжко, – промовив тихий голос у нього над головою. – Приймеш аспірину, і тобі полегшає. А вранці я приведу лікаря, гаразд?
– Хто ти? – сонно допитувався Прокоп.
– Томеш. Полежиш у мене, Прокопе. В тебе температура. Що болить?
– Усе. Голова йде обертом. Так, знаєш...
– Лежи спокійно. Я заварю чай, а ти виспишся. Це в тебе від хвилювання. Нервова гарячка. До ранку все минеться.
Прокоп наморщив лоба, намагаючись згадати, що з ним сталось.
– Я знаю, – стурбовано сказав він за хвильку. – Послухай, треба якось викинути ту баночку в воду, щоб не вибухнула.
– Не турбуйся й Не говори.
– А я... мабуть, міг би сидіти. Я тобі не заважаю?
– Ні, лежи.
– А в тебе й досі мій конспект із хімії? – згадав раптом Прокоп.
– У мене. Я його віддам! Але зараз лежи спокійно. Чуєш?
– Як же мені болить голова!
А візник їхав далі Єчною вулицею вгору. Томеш тихенько насвистував якусь мелодію і дивився крізь вікно. Прокоп дихав хрипко й тихо стогнав. Туман осідав на тротуарах і проникав під пальто слизькою вогкістю; було пізно, безлюдно.
– Ось ми вже й дома, – сказав голосно Томеш. Екіпаж швидше заторохкотів по площі й звернув праворуч. – Слухай, Прокопе, ти можеш пройти кілька кроків? Я допоможу.
Томеш насилу витяг свого гостя на третій поверх. Прокопові здавалося, що він дуже легкий, зовсім без ваги, і він просто повис на Томешеві: хай несе. Але той важко сапав і витирав піт.
– Бач, я став як пір’їнка, – дивувався Прокоп.
– Авжеж, – буркнув засапаний Томеш, відмикаючи двері свого помешкання.
Прокоп почував себе як мала дитина, коли Томеш його роздягав.
– Моя мама, – почав він розповідати, – колись... давно-давно, тато сидів біля столу, а мама несла мене до ліжка, розумієш?
Та ось він уже лежав у ліжку, вкутаний по шию, і, цокочучи зубами, дивився, як Томеш порається біля грубки і квапливо розпалює дрова. Він мало не плакав від кволості й жалю до самого себе і все щось бурмотів; нарешті заспокоївся, відчувши на лобі холодний компрес.