– На добраніч! – каже тихо Анчі. Її обличчя бліде й невиразне. – На добраніч! – повторює вона трохи зніяковіло й подає йому руку; подає кволо, повільно, ніби надламана чимось, і широко розплющеними очима дивиться кудись убік.
Невже вона хоче ще побути з ним? Ні, йде вже, вагаючись; потім стала, рвучи на шматочки якийсь листок. Що ж їй іще сказати?
– На добраніч, Анчі, хай вам сняться кращі сни, ніж мені.
О, йому не можна зараз іти спати. Прокоп лягає на лаву і кладе голову на долоні. “Нічого, нічого тут не сталося... такого; було б ганебто думати зразу хто зна про що. Анчі чиста й несвідома, як телятко, досить уже про це; адже я не юнак”.
Коли враз засвітилось на другому поверсі вікно. Це Анчина спальня.
У Прокопа закалатало серце. Він знає, що ганебно туди нишком дивитись; як гість, він не повинен цього робити. Пробує нарешті кашлянути, щоб вона почула його, але це якось не вдається. І він сидить мов статуя і не може відвести очей від золотого вікна. Анчі там ходить, нахиляється край вікна і дивиться в темряву, заклавши руки за голову, – якраз у такій позі вона й приснилась йому. Тепер би саме до неї озватися – чому він цього не зробив? Ні, вже пізно, Анчі відвертається, йде геть, та ні, сидить спиною до вікна і, мабуть, роззувається, дуже повільно й замислено; ніколи не мріється краще, як з черевиком у руці. Мабуть, уже час і зникнути; але замість цього він, стає на лавку, щоб краще бачити. Анчі вертається вже без ліфчика. Підводить голі руки й виймає шпильки. Ось хитнула головою, і цілий потік волосся розливається по плечах; увесь цей пишний урожай вона раптом перекидає через лоб і чеше гребінцем та щіткою, і голова стає схожа на цибулину; це, очевидно, дуже смішно, бо Прокоп, безсоромник, аж сяє.
Анчі, біла діва, стоїть з похиленою головою і заплітає волосся в дві коси; очі опустила і щось шепоче; чогось засміялась, засоромилася, знизала плечима; обережно, зараз зсунеться бретелька сорочки. Анчі глибоко замислюється і з якоюсь насолодою гладить біле плече, здригнулась від холоду, бретелька зовсім спадає, і світло гасне.
Ніколи я не бачив нічого яснішого, нічого кращого і яснішого за це освітлене вікно.
XII
Уранці він її застав, коли вона мила в ночвах Гонзика. Песик розпачливо стріпував воду, але Анчі, на це не зважала, тримала його за кудли й завзято милила. Гонзик усю її спереду забризкав, але вона тільки посміхалась.
– Стережіться, – крикнула Прокопові ще віддалік, – бо й вас забризкає!
Дічина була схожа на молоду захоплену матір; ой боже, яке все просте і ясне на цім сонячнім світі!
Навіть Прокоп не зміг байдикувати. Згадавши, що зіпсувався дзвоник, він заходився лагодити батарею. Саме обшкрябував цинкову пластинку, коли до нього тихенько підійшла Анчі з мокрими руками й засуканими по лікоть рукавами, – прала білизну.
– А воно не вибухне? – запитала стурбовано.
Прокоп усміхнувся. Вона також засміялась і бризнула на нього змилинами, але відразу ж підійшла з поважним виразом і стерла ліктем бризки мила йому з чуприни. О, вчора б вона на це не наважилась.
Ополудні Анчі винесла з Нандою кошик випраної білизни в садок – вибілювати.
Прокоп з полегкістю закрив книжку: не можна ж дозволити щоб дівчина тягала важку поливайку. Він забирає в неї поливайку й починає кропити білизну. Густа мжичка з поливайки весело шурхотить по широких скатертинах і білих покривалах, по широко розстелених рукавах чоловічих сорочок, шумить, дзюркотить і утворює затоки та озера. Прокоп біжить покропити й білі дзвони спідниць та інші цікаві речі, але Анчі вириває в нього поливальницю й кропить усе те сама. Тоді Прокоп сідає на траву, з насолодою вдихає вогкі пахощі й розглядає Анчині спритні, гарні руки. “Сой де теой тоса дойєн, – побожно згадав він, – Себас м’ехей ейсороонта. Я з подивом дивлюсь на тебе...” Анчі сідає до нього на траву.
– Про що ви думаєте?
Вона мружить очі, в яких світиться радість, червоніє й бозна від чого почуває себе щасливою. Рве повну жменю трави, щоб кинути йому в чуприну, але й тепер чомусь почуває якийсь шанобливий острах перед цим приборканим героєм.
– Ви були в кого-небудь закохані? – несподівано питає вона і швидко одвертається.
Прокоп сміється.
– Був. Та й ви, мабуть, були?
– Тоді я ще була дурна, – шепоче Анчі й мимохіть червоніє.
– Студент?
Анчі лише киває головою й кусає стеблину.
– То були дурниці, – каже вона швидко. – А ви?