– Якось зустрів дівчину, що мала вії такі, як у вас. Можливо, що була схожа на вас. Продавала рукавички, чи що.
– І що ж далі?
– Нічого. Коли я пішов туди вдруге, щоб купити рукавички, її там уже не було.
– А... вона подобалась вам?
– Подобалась.
– І ніколи ви її...
– Ніколи. Тепер мені рукавички робить... бандажист.
Анчі зосереджує свою увагу на землі.
– А чому... ви завжди від мене ховаєте руки?
– Тому... тому, що вони такі покалічені, – мовив Прокоп і аж почервонів, бідолаха.
– Але ж це якраз і гарно, – прошепотіла Анчі з опущеними очима.
– Об-і-і-і-дати! Об-і-і-дати! – покликала Нанда з порога.
– Боже, як швидко, – зітхнула Анчі й дуже неохоче підвелася.
По обіді старий лікар ліг подрімати, лише так собі, на хвилинку.
– Знаєте, – виправдовувався він, – я вранці натомився, як віл. – І зразу ж почав рівномірно хропти.
Прокоп й Анчі всміхнулись одне до одного очима і навшпиньках вийшли; навіть у садку розмовляли тихо, ніби шануючи його сон після ситного обіду.
Прокоп мусив розказувати про своє життя. Де народився й де ріс. Розповідав, як побував в Америці і скільки злиднів зазнав, що де робив. Йому було приємно згадувати про все життя; на диво, було воно складніше й цікавіше, аніж сам він гадав; про багато дечого й промовчав, ну, особливо про деякі сердечні справи, бо, по-перше, це не має такого значення, а по-друге, як відомо, кожний чоловік має про що змовчати. Анчі була тиха, як вода; їй здавалося смішним і дивовижним, що Прокоп також був колись дитиною, і хлопцем, і взагалі кимсь іншим, не схожим на цього буркотливого й дивного чоловіка, з яким вона почуває себе так, ніби маленька. Тепер би вже вона не боялась доторкнутись до нього, зав’язати краватку, причесати чуба, і взагалі... Вона ніби вперше побачила його товстий ніс, пошерхлі губи, суворі, тьмяні, з кривавими прожилками очі; їй це видалось незмірно дивним.
Та ось настала її черга розповідати про своє життя. Вона вже розкрила рота й набрала повітря, але нараз засміялась. Скажіть, що можна розповісти про непримітне життя, і то такому чоловікові, що одного разу був уже дванадцять годин засипаний землею, що побував на війні, в Америці і невідь де ще?
– Я нічого не знаю, – щиро призналась вона.
А хіба таке “нічого” не варте всього життєвого досвіду чоловіка?
Вечоріє. Вони вдвох ідуть стежкою по осяяному сонцем полю. Прокоп мовчить, а Анчі слухає, Анчі гладить рукою вусате колосся. Вона торкається до Прокопа плечем, притишує ходу, затримується, потім знову йде швидше, випереджає його, рве колоски, охоплена якоюсь потребою нищити. Ця сонячна самота їх уже обтяжує і нервує.
“Не треба було йти сюди”, – думають обоє потай і, збентежені, ведуть безладну, уривчасту розмову. Нарешті мета прогулянки: між двома старими липами стоїть капличка. Вже пізня година, починають співати пастухи. Ось лавка для подорожніх, вони сіли і якось іще більше притихли. Якась жінка молилась навколішки біля каплички, певне, за свою родину. Ледве вона відійшла, як Анчі підвелась і стала на її місце. Було в цьому щось безмежно жіноче. Прокоп почував себе хлопчаком перед зрілою простотою цього предвічного побожного жесту. Анчі нарешті встала: якась поважна, примирена, ніби на щось наважилась, ніби щось пізнала і щось несла в собі, – якийсь тягар; замислена, хтозна-чим змінена; лише коротко відповідала солодким і глухуватим голосом, коли у вечірньому присмерку йшли вони стежкою додому.
За вечерею обоє мовчали, можливо, думали про те, щоб старий швидше пішов читати газету. А він бурчав і приглядався до них крізь окуляри. Йому здалося, що тут щось негаразд, не в порядку. Це тривало аж надто довго, та раптом озвався дзвінок, і чоловік з Седмідолі чи з Льготи попросив лікаря поїхати до породіллі. Виклик не дуже потішив старого лікаря, він навіть забув полаятися. Вже з саквояжем в руках він зупинився на дверях і сухо сказав:
– Іди спати, Анчі.
Вона мовчки встала й почала прибирати зі столу. Довго, дуже довго була десь на кухні. Прокоп нервово курив і вже хотів піти, аж вона вернулась, бліда, ніби її морозило, і промовила, геройськи перемагаючи себе:
– Хочете зіграти в більярд?
Це означало, що в садок вона сьогодні не вийде.
Партія була препогана; Анчі грала незграбно, штовхала кулі абикуди, забувала, що грає, і ледве відповідала. А коли один раз особливо незручно вдарила, Прокоп став її показувати, як треба було вдарити: трошки правіше, під низ, і все було б добре. Показуючи, вій узяв її за руку. Враз Анчі рвучко обернулася, глянула похмуро йому в лице, кинула кий додолу і втекла.