Що він мав робити? Він метався по кімнаті, курив, сердився. “Ех, дивне дівча! Але чого все це так бентежить і мене самого? Ці наївні губи, ясні, такі близькі очі, обличчя ніжне й гаряче... Що ж, хіба я кам’яний? Хіба ?же такий гріх – приголубити це личко, поцілувати, ах, погладити ці рожеві щічки, торкнутися волосся, ніжного волоссячка над юною шиєю (не кам’яний же я!), попестити, обійняти, поцілувати обережно й побожно? Дурниці, – сердився Прокоп, – я – старий осел! Як мені не соромно – така дитина, вона про це й не думає, і не думає... Добре...”
Цю спокусу Прокоп переборов наодинці з собою, але це йому не так легко далося. Побачили б ви, як стоїть він перед дзеркалом з покусаними до крові губами й похмуро, гірко перебирає, лічить свої роки.
Йди спати, старий парубче, йди; ти мало не набрався сорому, мало тебе не висміяло дурне, молоде дівча, і цього досить. Сяк-так заспокоївшись, Прокоп подався нагору, до своєї спальні; його Лише гнітило, що він мусить пройти повз кімнатку Анчі. Він ішов навшпиньки. Мабуть, уже спить дитина. І раптом зупинився із схильованим серцем. Андині... двері... не причинені. Навіть зовсім відчинені, і в кімнаті темно. Що це значить? Аж тут долинуло до нього з кімнати щось схоже на ридання.
Його поривало кинутись туди, але щось сильніше зіпхнуло його зі сходів униз, в садок. Він стояв у темній гущавині й притискав руку до серця, що калатало, як на сполох. Добре, що хоч не зайшов туди! Анчі, напевне, стоїть на колінах, напівроздягнена, і плаче, припавши до подушки, – чого, невідомо. А якби був увійшов – що тоді? Приклякнув би коло неї і просив би, щоб не плакала. Погладив би по легкому, розпущеному волоссі. Боже, нащо вона залишила відчинені двері?
Аж ось легка тінь вислизнула з дому й попрямувала в садок. Це Анчі; вона не роздягнена, і волосся в неї не розпущене; руки притискує до скронь, притискує холодні руки до гарячого чола і схлипує: це вже затихає плач. Проходить повз Прокопа і ніби його не бачить, але дає йому місце праворуч, біля себе; не чує, не бачить, але й не борониться, коли він бере її під руку й веде до лави. Він хоче її якось утішити (але в чому, хай йому абищо?). Аж раптом – бац, голова її впала йому на плече, знову конвульсивне ридання, плач, і серед схлипів та шморгання носом вона промовляє: “Це нічого”. Прокоп її обіймає рукою, ніби рідний дядько, і безпорадно щось бурмоче, що вона хороша й страшенно мила; схлипи тають у довгих зітханнях (він відчуває десь під пахвою їх гарячу вологу, і вже все гаразд. О ноче, небеснице, ти знімаєш тягар з грудей і розв’язуєш неповороткий язик; підносиш, благословляєш і окрилюєш тихотрепетне серце, серце сумне і мовчазне; спраглим даєш пити зі своєї безмежності. У просторі, в якійсь точці, що зникає десь між Полярною зорею і Південним Хрестом, Центавром і Лірою, відбувається оця зворушлива подія; якийсь собі чоловік без жодної причини відчув себе раптом єдиним охоронцем і батьком дівчинки з заплаканим личком; він гладить її по голові й говорить – що саме? Що він такий щасливий, такий щасливий, що так кохає, так страшенно кохає цю істоту, що схлипує й шморгає носом у нього на плечі, що він нікуди звідси не поїде і таке інше.
– Я не знаю, що зі мною сталося, – схлипує й зітхає Анчі. – Я... я так хотіла з вами ще... поговорити...
– А чого ви плакали? – буркнув Прокоп.
– Бо ви довго не йшли, – лунає несподівано у відповідь.
В Прокопові щось слабне – воля, чи що.
– Ви... ви мене любите? – ледве спромігся він спитати, і голос у нього зривається, наче в чотирнадцятирічного підлітка.
Голівка, схована у нього під пахвою, енергійно, рішуче киває.
– Мабуть, мені... треба було до вас зайти? – шепче Прокоп збентежено.
Голівка рішуче заперечує.
– Тут... мені краще, – шепоче Анчі за хвилинку. – Тут так гарно!
Ніхто, мабуть, не розуміє, що є гарного в шорсткому чоловічому піджаку, від якого тхне тютюном і потом; але Анчі ховає в нього обличчя і нізащо в світі не хоче обернути його до зірок, така вона щаслива в цьому темному, пропахлому сховищі. Її волосся лоскоче Прокопові під носом і якось особливо гарно пахне. Прокоп гладить її похилені плечі, гладить її молоденьку шию і груди і знаходить лише тремтячу покірність; тоді він забуває про все, хапає рвучко, грубо її голову і хоче поцілувати в мокрі вуста. Але Анчі шалено пручається, вона просто терпне від жаху і все шепоче: “Ні, ні, ні!” – і знову ховає обличчя йому на грудях, він чує, як калатає її сполошене серце. І раптом Прокоп зрозумівг це ж її перший поцілунок!
Йому самому стає соромно, і він лише ніжно гладить її волосся, не наважуючись на щось більше: це можна, це можна. Боже але ж вона ще зовсім дитина, ще дурненька дитина! А тепер ні слова, ані словечка, щоб і подихом не торкнутися неймовірної дитинності цієї білої, вже великої телички: жодної думки, яка б грубо пояснювала бентежні почуття цього вечора. Та він і сам не знав, що говорить; ведмежа мелодія, жодного синтаксичного зв’язку. Вони згадували зорі, кохання, бога, мовили про чудову ніч і про якусь оперу, якої назву й зміст Прокоп нізащо не міг згадати, але звуки скрипок і голоси п’янко звучали в ньому. Часом йому здавалося, що Анчі заснула, тоді він замовкав, аж поки знову відчував на плечі її блаженний віддих. Потім Анчі сіла рівно, склала руки на колінах і замислилась.