Тоді поклав його на стіл і став ходити довкола нього. Він страшенно хотів довідатись, що там усередині, за п’ятьма печатками: там справді, мабуть, таємниця, велика й палюча, і від неї, може, залежить чиясь доля?
Хоча вона казала, що робить це для когось іншого, але так була схвильована! І все ж, щоб вона, вона могла кохати Томеша, – це неймовірно! “Адже Томеш – ледащо, – люто запевняв він себе, – проте завжди той цинік мав у жінок успіх. Гаразд, розшукаю його й віддам йому цю посилку кохання; хай уже на цьому буде край”.
Нараз сяйнула думка: чи нема часом якогось зв’язку між Томешем і тим, як його там звати... тим проклятим Карсоном? Адже ж ніхто не знав і не знає про кракатит; лише Їрка Томеш якось вивідав. Нова картина сама собою зринула в безладному фільмі пам’яті: як тоді він, Прокоп, щось бурмотів у нестямі, в гарячці (це було в помешканні Томеша), а Їрка, схилившись над ним, щось нотував у записній книжці. “Це, напевне, була моя формула. Я вибовкав, а він з мене витяг її, вкрав і продав цьому Карсонові, – Прокопа страшенно обурила така підлість. – Боже, і такій людині потрапила та дівчина в руки! О, якщо є на світі світла мета, то ось вона: треба врятувати дівчину за всяку ціну.
Спершу мушу знайти Томеша, злодія; віддам йому цей запечатаний пакунок і, крім того, виб’ю зуби. Далі він буде в мене в руках: мусить мені сказати ім’я та адресу тієї дівчини і зобов’язатись... ні, жодних зобов’язань від такого нікчеми! Але я піду до неї і розкажу їй усе. А потім зникну назавжди з її очей”.
Заспокоєний таким лицарським рішенням, Прокоп зупинився над нещасним пакунком.
“Ах, коли б знати, коли б знати лише одне, чи була вона коханкою Томеша? – І він знову побачив її перед собою, гарну і сильну. – Ні поглядом, ні найменшим порухом вій не спинилась вона на грішнім ложі Томешевім. Хіба ж можливо було так брехати очима, брехати такими очима?..”
І враз, сикнувши, наче від болю, він зламав печатки, розірвав шпагат і відкрив конверта.
В ньому лежали гроші й лист.
XIV
Тим часом лікар Томеш сидить уже за сніданком, сопе й бурмоче: пологи були тяжкі; а водночас допитливо й неспокійно поглядає на Анчі. Дівчина, як на голках, не їсть і не п’є і просто не вірить своїм очам, що й досі не з’явився Прокоп. В неї вже тремтять губи, ось-ось заплаче. Та ось входить Прокоп, якось занадто рвучко, сам блідий; входить і не сідає, наче кудись квапиться. Недбало здоровається, байдуже поглядає на Анчі, ніби на якусь незнайому, і раптом нетерпеливо запитує:
– Де тепер ваш Їрка?
Лікар здивовано обернувся:
– Що?
– Де тепер ваш син? – повторює Прокоп, втупивши в нього несамовитий погляд.
– Хіба я знаю? – одрубує лікар. – Я про нього й знати нічого не хочу.
– Він у Празі? – наполягає Прокоп, стискаючи кулаки.
Лікар мовчить, але, видно, напружено думає, як відповісти.
– Мені треба з ним поговорити, – дратується Прокоп. – Треба, чуєте? Треба поїхати до нього сьогодні, зараз. Де він?
Лікар, плямкаючи губами, йде до дверей.
– Де він? Де живе?
– Не знаю! – крикнув доктор не своїм голосом і грюкнув дверима.
Прокоп обернувся до Анчі. Вона сиділа заціпеніла, втупивши великі очі кудись перед себе.
– Анчі, – забурмотів гарячково Прокоп, – ви повинні мені сказати, де ваш Їрка... Я... Я мушу до нього поїхати, розумієте? Тут є... одна справа... Одне слово, тут ідеться про одну річ... Я... Прочитайте ось це, – сказав він швидко і простяг їй зібганий шматок газети.
Та Анчі бачила лише якісь кола.