– О, будь ласка, – сказав чемно лорд, тоді як Карсон пробував розпачливо протестувати.
З великою полегкістю Прокоп замкнув за собою двері і приставив ще до них двох коридорних, а сам помчав до найближчого поліційного відділу, бо вважав за потрібне дати туди деякі відомості. Та виявилось, що це річ зовсім не така легка, бо він нічого не міг закинути цим чужоземцям, – ні крадіжку срібних ложок, ні гру в макао. Йому важко було переконати поліційного чиновника, що, як видно, вважав його за якогось божевільного. Нарешті, – мабуть, щоб відчепитися, – він дав Прокопові якогось детектива, чолов’ягу вельми підтоптаного і мовчазного. Коли вони зайшли в готель, то застали обох слуг, які хоробро стояли на посту серед величезного збіговиська всього персоналу. Прокоп відімкнув, і детектив, чмихнувши носом, спокійно ввійшов до кімнати. Вона була порожня. Обидва Карсони зникли.
Мовчазний суб’єкт лише зиркнув кругом і попрямував до ванни, що про неї Прокоп зовсім забув. Вікно в двір тут було відчинене навстіж, а в протилежній стіні було вибите вікно вбиральні. Мовчазний суб’єкт попрямував туди. Вихід з неї до іншого коридора був замкнений, і ключ зник. Детектив подлубав у замку відмикачкою і відімкнув: у коридорі не було нікого, лише видніли сліди ніг. Неговіркий суб’єкт замкнув усе і сказав, що пришле сюди пана комісара.
Пан комісар, дуже рухливий чоловічок, відомий криміналіст, прибув дуже швидко. Він добрих дві години випитував Прокопа, намагаючись за всяку ціну вивідати, які справи мав той з обома чужоземцями. Здавалось, йому дуже кортить заарештувати самого Прокопа, що впадав у неможливі суперечності, розповідаючи про свої контакти з Карсонами. Потім вислухав швейцара, коридорних і сказав Прокопові о шостій з’явитись до поліційної управи; а до того часу щоб краще й не виходив з готелю.
Решту дня Прокоп провів, бігаючи по кімнаті і з жахом думаючи про те, що його, мабуть, посадять до в’язниці; бо як же він зможе дати пояснення, коли про кракатит нізащо не скаже й слова. Чортзна, як довго може тривати це ув’язнення, і замість шукати ту, незнайомку в вуалі... У Прокопа очі були повні сліз. Він почував себе таким слабим і розм’яклим, що аж засоромився. Перед шостою зібрав усю свою мужність і пішов до поліційної управи.
Його зразу ввели до кімнати з грубими килимами, шкіряними кріслами і великою коробкою сигар. (То був кабінет начальника поліції). За письмовим столом Прокоп побачив широчезну боксерську спину, схилену над паперами, спину, що з одного погляду збудила в ньому жах і покору.
– Сідайте, пане інженере! – привітно запросила спина, вимокнувши написане й повернувши до Прокопа не менш монументальне обличчя, солідно насаджене на міцну шию. Могутній чолов’яга якусь мить розглядав Прокопа і сказав: – Пане інженере, я не примушуватиму вас говорити мені те, що з поважних причин ви хочете залишити в таємниці. Я знаю ваші праці і гадаю, що йдеться тут про якусь вибухівку?
– Так.
– Отже, справа має велике значення... скажімо... воєнне.
– Так.
Могутній пан підвівся і, подаючи Прокопові руку, сказав:
– Я хотів лише подякувати вам, пане інженере, що ви не продали її закордонним агентам.
– Це й усе? – промовив Прокоп.
– Усе.
– А ви їх спіймали? – запитав Прокоп.
– Нащо? – засміявся начальник. – Ми не маємо на це права. Поки що йдеться лише про вашу таємницю, а не про таємницю нашої армії.
Прокоп зрозумів тонкий докір і збентежився.
– Ця справа... ще не зовсім визріла.
– Вірю. Покладаюсь на вас, – сказав могутній чолов’яга і знову подав йому руку.
На цьому й скінчилось.
XXII
“Треба діяти методично”, – вирішив Прокоп і після довгих міркувань і складання найдивовижніших планів зважився на таке.
Перш за все він через день уміщував у всіх великих газетах оголошення: “Пан Їржі Томеш. Посланець з пораненою рукою просить даму в вуалі повідомити свою адресу. Дуже важливо. Шифр – 40 000, відповідь на умовне ім’я Грегр”.
Таке формулювання здалося йому дуже хитрим: щоправда, хоч і нема певності, щоб молода дама взагалі читала газети, особливо оголошення, проте хто зна? Випадковість – сила. Однак замість жаданої випадковості трапилось таке, що можна було б передбачати, але чого Прокоп не взяв до уваги. На умовне ім’я надійшла ціла купа кореспонденції: у більшості це були рахунки, нагадування, погрози і грубощі на адресу зниклого Томеша або ось такі прохання: “Нехай пан Томеш у власних інтересах вкаже свою адресу під умовним зн.” і таке інше. Крім того, в канцелярії оголошень чекав якийсь худий чоловік; він причепився до Прокопа, коли той прийшов по листи, з запитанням, де тепер перебуває їржі Томеш.