– Ворота, що ведуть із замку, он там, на головному шляху ліворуч, будь ласка.
Тоді Прокоп подався до головного шляху, звернув ліворуч і прийшов до великої ґратчастої брами. Старий воротар пішов відчиняти.
– Прошу папірця.
– Якого папірця?
– Перепустку.
– Яку перепустку?
– Дозвіл на прохід.
Прокоп розлютився.
– Що ж це – я в тюрмі?
Дідок з жалем здвигнув плечима.
– Пробачте, але мені так сьогодні наказали.
“Нещасний, – подумав про себе Прокоп, – чи ж ти зможеш кого затримати? Досить ворухнути ось так рукою...”
Але з вікна сторожки саме виглянуло знайоме обличчя, дуже схоже на лице такого собі Боба.
І Прокоп, не докінчивши думки, повернувся і пішов назад до замку. “Стонадцять чортів, – подумав він, – оце то попав; виходить, ніби я й справді ув’язнений. Гаразд, поговорю про це з Карсоном. Передусім я начхаю на їхню гостинність і не піду на обід. Не буду сидіти з тими опудалами, що там, на тенісному корті, смійлися мені в спину”. І, дуже обурений, Прокоп пішов до вказаного йому помешкання, і в гніві сів на старовинний шезлонг, аж затріщало. Трохи згодом постукав до нього пан Пауль і ввічливо запитав, чи піде він обідати.
– Не піду, – відрубав Прокоп.
Пауль уклонився й зник. За хвилину він повернувся, везучи перед собою столика на колесах, заставленого склянками, тонкого порцеляною, сріблом.
– Пробачте, яке ви любите вино? – запитав делікатно. Прокоп буркнув, щоб йому дали спокій.
Пауль попрямував навшпиньках до дверей і взяв там з двох білих лап велику миску.
– Consommé de tortues[52] 52, – шепнув він, зосереджено наливаючи суп Прокопові, після чого миска знову щезла в білих лапах.
Тим же шляхом прийшла риба, печеня, салат, – страви, що їх Прокоп зроду не їв і навіть достоту не знав, як їх їсти, а тому й бентежився перед Паулем, соромлячись показати своє невміння.
– Сядьте, – сказав до нього, пробуючи на смак і нюхаючи терпкувате біле вино.
Пауль стримано вклонився і залишився, звичайно, стояти.
– Послухайте, Пауль, як ви гадаєте, я тут ув’язнений? – питав далі Прокоп.
Пауль чемно здвигнув плечима.
– Пробачте, не можу знати.
– Як мені звідси вийти?
Пауль з хвилину поміркував.
– На головний шлях, а потім ліворуч. Звелите, добродію, подати кави?
– Гаразд.
Прокоп ошпарив собі горлянку чудовим мокко, а Пауль тим часом подав йому всі аромати Аравії в сигарниці й срібну запальничку.
– Послухайте, Пауль, – почав знову Прокоп, відкушуючи кінець сигари, – дякую вам. Чи не знаєте ви тут такого Томеша?
Пан Пауль звів очі вгору, намагаючись пригадати.
– Пробачте, не знаю.
– А скільки тут солдатів?
Пан Пауль замислився.
– В головній вартівні майже двісті чоловік. Це піхота. Потім – польові жандарми, не знаю, скільки їх. В Балттін-Дортумі ескадрон гусарів. На полігоні в Балттін-Діккельні – артилеристи, вони змінюються.
– А чого тут польові жандарми?
– Пробачте, тут – воєнний стан. Через завод боєприпасів.
– Ага, і це все навколо охороняється?
– Тут лише патрулі, а цеп далі, за лісом.
– Який цеп?
– Охоронна зона. Туди нікому не можна.
– А коли хто бажає виїхати?
– Для цього треба мати дозвіл від коменданта. Може, ще чого бажаєте?
– Ні, дякую.
Прокоп простягся на шезлонгу, наче ситий бей. “Ну, побачимо, – сказав сам собі. – Поки що не так уже й зле”. Він хотів усе як слід обмізкувати, але натомість пригадав, як скакав поперед нього Карсон. “Невже б я його не наздогнав?” – подумав він і побіг слідом, але Карсон якось піднісся, наче коник, над кущами і перелетів їх. Прокоп тупнув ногою й полетів за ним, дише підібгав ноги – і вже був над вершечками кущів. Відштовхнувся знов і полетів бозна-куди, вже не зважаючи на Карсона; пурхнув поміж деревами, легенький і вільний, як птах. Спробував кілька разів ударити ногами, як роблять плавці у воді, і піднісся ще вище. Це йому дуже сподобалось. Швидким темпом він підносився прямовисно вгору. Під ногами у нього, як гарно вималюваний план, відкривався замковий парк з альтанами, газонами та звивистими доріжками. Можна було розрізнити тенісний корт, ставок, дах замку, березовий гайок; а он там – псарня, сосновий бір і колюча огорожа; праворуч – починаються бараки з військовими складами, а за ними високий мур. Прокоп полетів у той бік парку, де ще не був. По дорозі впевнився, – те, що він вважав терасою, це, власне, колишня фортеця, могутня башта з галереєю і ровом, куди, видно, колись напускали зі ставка воду. Йому перш за все йшлося про ту частину парку, що лежить між головним входом і баштою; там – зарослі стежки і дикі кущі, заввишки вже тільки три метри, а під нею якийсь смітник чи купа компосту. Далі город зі стареньким плотом і зеленою хвірткою; за хвірткою шосе. “Подивлюся, що там”, – сказав собі Прокоп, спускаючись поволі додолу. Аж раптом де не взявся на шляху ескадрон кінноти з оголеними шаблями, що мчав просто на нього. Прокоп підібгав ноги аж до підборіддя, щоб йому не відрубали їх; але від цього дістав такий розгін, що полетів угору як стріла. А коли глянув додолу, все стало дрібне, наче на карті. Шляхом їхала маленька батарея гармат; їхні блискучі стволи задираються вгору, вилітає біла хмарка, і – бах! – перша граната пролетіла в Прокопа над головою. “Пристрілюються”, – подумав Прокоп і швидше завеслував руками, щоб дістатись вище. Бах! Друга граната загурчала в Прокопа під носом. Прокоп почав утікати щосили. Бах! Третій вибух перебив йому крила, Прокоп полетів стрімголов униз і... враз прокинувся. Хтось стукав у двері.