– Ввійдіть, – крикнув Прокоп і схопився на ноги, не розуміючи взагалі, де він.
Увійшов сивоволосий благородний з виду пан у чорному костюмі й низько вклонився.
Прокоп стояв, чекаючи, поки він не заговорить.
– Дребайн, – відрекомендувався міністр (принаймні!) і знову уклонився.
Прокоп так само низько вклонився йому.
– Прокоп, – відповів він. – Чим можу служити?
– Прошу вас хвилинку постояти так.
– Будь ласка, – мовив Прокоп злякано: що з ним будуть робити?
Сивоволосий пан дивився на Прокопа примруженими очима; нарешті обійшов його і втупив погляд у його спину.
– Будьте ласкаві, станьте трохи пряміше.
Прокоп випростався, наче солдат; що за біс?
– Дозвольте, прошу вас, – мовив пан і став навколішки перед Прокопом.
– Що вам потрібно? – крикнув Прокоп, відступаючи.
– Зняти мірку. – І, добувши з задньої кишені сантиметра, почав міряти Прокопові штани.
Прокоп відступив аж до вікна.
– Покиньте це, чуєте? – почав він роздратовано. – Я не замовляв ніяких костюмів.
– Я дістав розпорядження, – зауважив чемно пан.
– Послухайте, – сказав Прокоп, перемагаючи себе, – ідіть ви до всіх... Я не хочу ніяких костюмів, от і все. Зрозуміло?
– Хай так, – погодився Дребайн; присівши перед Прокопом навпочіпки, він загорнув жилет, потяг за долішній край штанів. – На два сантиметри довші, – проголосив, устаючи. – Дозвольте, будь ласка. – І спритно просунув руку йому під пахви. – Надто вільно.
– Для мене добре, – пробурчав Прокоп і повернувся до нього спиною.
– Дякую, – сказав чоловік, пригладжуючи на спині якусь складку.
Прокоп обурено повернувся.
– Геть руки, а то я вам...
– Пробачте, – мовив він і обійняв його м’яко довкола пояса; вмить розстебнув поясок від жилета, відступив і з похиленою головою розглядав Прокопів стан. – Так, так, – додав, зовсім заспокоєний, і низько вклонився. – До побачення!
– Іди до ста чортів, – гримнув Прокоп йому вслід. – Усе одно завтра мене тут не буде, – закінчив він сам до себе і почав ходити схвильовано з кутка в куток. – Грім би їх побив, невже ці люди думають, що я зостанусь у них на півроку?
Знову хтось постукав; увійшов Карсон з невинним, як у немовлятка, обличчям, Прокоп зупинився, заклав руки за спину і зміряв його очима.
– Послухайте, – сказав він різко, – хто ви, власне, такий?
Карсон і оком не моргнув, склав руки на грудях і вклонився, як турок.
– Принце Аладдіне, – промовив він, – я джин, твій невільник. Наказуй, і я виконаю твоє найменше бажання. Зволили спатки, еге? Ну, мій пане, як вам тут подобається?
– Надзвичайно, – сказав Прокоп гірко. – Хотів би я лише знати, чи я тут ув’язнений і яким правом.
– Ув’язнений? – жахнувся Карсон. – Та що ви! Хіба вас хто не пускав до парку?
– Ні, мене не пускали з парку. Карсон співчутливо похитав головою.
– Неприємно, так? Це мені дуже не подобається, що ви невдоволені. Чи купалися в ставку?
– Ні. Як мені вийти звідціля?
– Боженьку мій, таж головним входом ідіть прямо, а потім ліворуч.
– І покажіть перепустку, так? Але я не маю перепустки.
– А жаль, – мовив Карсон. – Тут дуже гарні околиці.
– І їх дуже пильно охороняють.
– Пильно охороняють, – погодився Карсон, – це добре сказано.
– Послухайте, – вибухнув Прокоп, увесь закипаючи гнівом, – ви гадаєте, що приємно наражатися на кожному кроці на багнети або на колючки дротяної огорожі?
– Де ж це? – здивувався Карсон.
– Скрізь на краю парку.
– А чого вас туди чорти несуть? Гуляйте всередині, от і все.