Вони зімкнулися позад нього з камінним гуркотом, а він летить далі, у прірву, повз мур, від якого віє крижаним подихом. Від страшенного удару він втрачає свідомість; отямившись, бачить навколо чорну пітьму, мацає по слизьких кам’яних стінах і кричить: “Рятуйте”, – але з його вуст не вилітає ні звуку, така тут пітьма.
Тремтячи від жаху, він шкутильгає по дну прірви, намацує бічний коридор і кидається туди; це, власне, сходи, а нагорі безмежно далеко світиться маленький отвір, ніби в шахті; він біжить нагору по височезних і страшенно крутих сходах, але нагорі лише маленька площинка, легенька металева платформа, вона деренчить і хитається над запаморочливою глибиною, а додолу спускаються нескінченні кручені залізні сходи. І він уже чує позаду важкий віддих переслідувачів.
Не тямлячи себе від жаху, він пустився вниз по сходах, а за ним брязкає залізом і тупотить загін ворогів. І раптом сходи обриваються в порожнечу. Прокоп зойкнув, розпростер руки і, все ще кружляючи, полетів у безодню. Голова закрутилась, і він уже нічого не чув і не бачив; ноги в’язли, а він біг, не знаючи куди, гнаний страшним і сліпим жахом, почуваючи, що мусить кудись добігти, поки не пізно. Все швидше й швидше втікав він нескінченним склепистим коридором; час від часу минав семафор, у якому з’являлися щораз більші числа: 17, 18, 19. Нараз він збагнув, що бігає по колу, і ті числа показують, скільки разів він пробіг: 40, 41... Його охопив нестерпний жах, що він може спізнитися; може не вийти звідсіль. Він мчав з такою скаженою швидкістю, що семафор аж мигтів, ніби телеграфні стовпи у вікні експресу, навіть швидше! Та ось уже семафор не втікає назад, а стоїть на одному місці і рахує з блискавичною швидкістю тисячі й десятки тисяч кругів, і ніде нема виходу з цього коридора, а коридор здається прямим і гладеньким, як гамбурзький тунель, а проте йде по колу; Прокоп зойкає від жаху: “Це – Ейнштейнів всесвіт, а я мушу добігти, бо буде пізно!” Раптом розітнувся страшний крик, і Прокоп остовпів: це батьків голос, хтось убиває старого; він кинувся бігти ще швидше, семафор зник, запала пітьма. Прокоп помацав по стінах і знайшов замкнені двері, а за ними чути ті розпачливі зойки і гуркіт перекидуваних меблів. З криком жаху Прокоп угороджує нігті в двері, дряпає їх і шкребе. Ламає їх по трісочці і знаходить за ними старі знайомі сходи, по яких він щодня ходив додому, коли був маленьким; а нагорі хрипить батько. Хтось його душить і тягає по підлозі. Кричучи, вилітає Прокоп нагору, опиняється у себе вдома, в коридорі бачить відра, мамину діжу для хліба і прочинені двері до кухні, а там хрипить батько і проситься, щоб його не вбивали; хтось його б’є головою об землю. Прокоп хоче його рятувати, але якась сліпа божевільна сила змушує його все швидше й швидше бігати тут, по коридору, й реготати, тоді як у кухні лунають передсмертні батькові зойки. І, не маючи змоги вирватися з зачарованого кола, він мчить дедалі швидше і від жаху заливається шаленим реготом.
Тут він прокинувся, облитий потом, у нього зуб не попадав на зуб. У головах стояв Томеш і клав йому на розпалений лоб новий холодний компрес.
– Це добре, це добре, – пробурмотів Прокоп, – я більше не спатиму. – І тихо лежав, дивлячись на Томеша, що сидів при лампі. “Їрка Томеш, – говорив він сам до себе, – чекай, хто ж іще? Ага, колега Дурас, Гонза Бухта, Судік, Судік, Судік, а хто ж іще? Судік, Трліца, Трліца, Пешек, Йованович, Мадр, Голоубек, що носив окуляри, – це наш курс на хімічному факультеті. Боже, а хто ж ото там? Ага, то Ведрал, що загинув на фронті в шістнадцятому році, а за ним сидять Голоубек, Пацовський, Трліца, ІІІеба, цілий курс”. І раптом він почув: “Пане Прокоп, ідіть відповідати”. Він страшенно злякався. За кафедрою сидить професор Вальд[16] 16 і, як завжди, підкручує сухенькою ручкою вуса.
16
Вальд Франтішек (1861-1930), професор Вищої політехнічної школи, викладач фізичної хімії, не був прихильником атомної гіпотези, дослідів із вибуховими речовинами не робив.