Виливши отак свою особисту гірку образу, Прокоп почав трохи ласкавіше думати про княжну; йому кінець кінцем уже й не подобалось, що вона тепер видимо його уникає. І він уже намірявся при першій нагоді сказати їй щось вельми приязне, але нагоди такої не траплялось.
До замку приїхав князь Рон, званий “mon oncle”[57] 57 Шарль, брат небіжки княгині, освічений і елегантний блукач по світу, аматор усього прекрасного, trés grandartiste[58] 58, як то говорилося, зрештою, він написав кілька історичних романів і просто був дуже милою людиною. До Прокопа він відчував особливу прихильність і проводив у нього цілі години. Прокоп багато перейняв у нього, обтесався і якось зрозумів, що на світі, крім деструктивної хімії, є й інші речі. Дядько Шарль завжди мав величезний запас анекдотів. Прокоп охоче звертав розмову на княжну і з цікавістю слухав, яке то було зле, свавільне, горде й великодушне дівча, як вона стріляла якось у свого maître de dance[59] 59, а іншим разом хотіла дати вирізати собі шматок шкіри на пересадку для ошпареної няні, а коли їй це заборонили, вона в люті розбила une vitrine[60] 60 з рідкісним кришталем. Le bon oncle[61] 61 приводив до Прокопа й молодого лобуря Егона і ставив йому за приклад інженера, так його вихваляючи, що Прокоп раз у раз червонів, як і Егон.
Через п’ять тижнів він уже міг ходити з ціпком до лабораторії і працював як віл, так що аж відновився біль у нозі, і Прокоп, вертаючись додому, спирався на руку уважливого Гольца. Карсон сяяв, побачивши Прокопа в такому працьовитому і мирному настрої, і часом натякав на кракатит, але про нього Прокоп і чути не хотів.
Одного разу в замку влаштували урочисту soireè[62] і Прокоп задумав усіх здивувати. Княжна саме стояла в групі генералів і дипломатів, коли відчинилися двері і ввійшов – без ціпка – непокірний в’язень, уперше вшанувавши своїми відвідинами князівську половину замку. Дядько Шарль і Карсон побігли йому назустріч, а княжна тільки пильно, допитливо подивилась на нього через голову китайського посла. Прокоп гадав, що вона підійде привітати його, але, побачивши, що вона розмовляє з двома літніми, занадто декольтованими дамами, спохмурнів і відступив у куток, неохоче вклоняючись поважним особам, що їм Карсон рекомендував Прокопа як “славетного вченого, нашого знаменитого гостя” і так далі.
Здавалось, ніби Карсон перейняв тут на себе роль Гольца, бо не відступав від нього й на крок. Щодалі Прокоп усе більше нудився; він забився в самий куток, сердячись на весь світ. Тепер княжна розмовляла з якимись дуже високими сановниками; один з них – адмірал, а другий – якась поважна чужоземна персона. Княжна швидко глянула в той бік, де стояв спохмурнілий Прокоп, але в цю мить до неї підійшов претендент на якийсь утрачений престол і відвів її в протилежний бік.
– Ну, я піду додому, – буркнув Прокоп, вирішивши в своїй похмурій душі, що протягом трьох днів він будь-що-будь зробить нову спробу втекти.
Але в цю ж хвилину з’явилася перед ним княжна; вона простягала йому руку.
– Я рада, що ви вже видужали.
Прокоп забув про всі світські манери, яких він набрався був від oncle Шарля. Незграбно здвигнувши плечима (що мало означати уклін), він промовив ведмежим голосом:
– А я вже гадав, що ви мене й не бачите.
Карсон зник, ніби провалився крізь землю.
Княжна дуже декольтована, і це так бентежить Прокопа, що він не знає, куди дивитись; бачить лише її туге, смагляве, припудрене тілс і відчуває різкі пахощі.
– Я чула, ви вже знову працюєте? – сказала княжна. – Над чим саме?
– Та, здебільшого над дрібницями, – відповідає Прокоп, – нічого важливого.
“Ось коли є можливість згладити ту грубість, – міркує Прокоп, – ну, той випадок з рукою, але що можна, матері його ковінька, сказати такого особливо приязного?”
– Якби ви забажали, – мимрить він, – я провів би... якийсь дослід... з вашою пудрою...
– Який дослід?
– Зробив би з неї вибухівку. На вас її стільки... що можна б і з гармати випалити.
Княжна засміялась.
– Я й не знала, що пудра вибухова речовина!
– Все вибухова речовина... коли як слід узятися... Ви сама...
– Що?
– Нічого. Прихований вибух. Ви страшенно бризантні.
– Коли за мене хтось як слід візьметься, – засміялась княжна і раптом споважніла. – Зла, безжалісна, шалена, жадібна і горда, еге ж?
– Дівчатко, що хоче дати здерти з себе шкіру... задля якоїсь старої баби...
Княжна спалахнула.
– Хто вам це сказав?