– Лягайте, – наказав він, – чорти б вас узяли, лягайте! – Його обличчя було таке грізне, що Карсон зблід, зробив два великих стрибки і ліг у глибокому рові.
А княжна все йшла. Була вже не далі, як за двісті кроків від вибухової ями. Прокоп шпурнув годинник об землю і погнався за нею.
– Лягайте! – закричав він і схопив її за плече.
Княжна швидко обернулась і за таку свавільність зміряла його гнівним поглядом.
Тоді Прокоп обома руками повалив її додолу і придавив усією своєю вагою.
Її туге струнке тіло шалено заборсалось під ним.
– Гадино, – просичав Прокоп і, важко дихаючи, притиснув княжну грудьми до землі.
Вона вигнулась під ним дутою і шарпнулась убік; проте, як не дивно, із стиснених уст княжни не вирвалось ані звуку; вона лише коротко, уривчасто дихала в гарячковій борні. Прокоп втиснув коліно поміж її ніг, щоб вона не вирвалась, і затулив їй руками вуха, зміркувавши, що вибух може пощкодити барабанні перетинки. Гострі нігті вп’ялися йому в шию, а на обличчі він відчув розлючений укус гострих, як у лисиці, зубів.
– Бестіє, – сикнув він, намагаючись звільнитися від тих зубів, але вона не пускала, ніби прикипіла до нього і з горла в неї виривалися хрипкі звуки.
Її тіло хвилясто вигиналось і тіпалось, як у конвульсіях. Знайомий різкий аромат одурманив його. Серце в нього шалено билось, і йому хотілося зірватися на ноги, незважаючи на вибух, що мав статися в найближчу мить. Та враз він відчув, що її тремтячі коліна обхопили його ноги, і дві руки конвульсивно обіймають його шию й голову, а на обличчі відчув вогкий, жагучий, тремтливий дотик її губів і язика. Він застогнав з жаху, шукаючи своїми губами вуст княжни. В цю мить розлігся страшенний вибух, стовп землі й каміння злетів угору, щось боляче вдарило Прокопа в тім’я, але він нічого не чув і не бачив, бо саме вп’явся в гарячу вогкість її розкритого рота і цілував губи, язик, зуби. Пружне її тіло враз ослабло під ним і здригалось довгими хвилями. Він помітив, чи, може, йому тільки здалось, що Карсон підвівся і глянув на них, але вмить знов опустився на землю. Тремтячі пальці пестили Прокопову шию з дикою сласністю, жагучі вуста цілували його очі і обличчя дрібними, гарячими поцілунками, і Прокоп жадібно впився в її гарячу запашну шию.
– Коханий, коханий, – лоскоче й пече його в вуха гарячий вогкий шепіт, ніжні пальці куйовдять йому волосся, м’яке тіло напружується й притискається пристрасно до нього, а Прокоп, стогнучи, впивається в ці соковиті уста ненаситним поцілунком.
– Ррраз!
Відштовхнутий ліктем, Прокоп зірвався і почав терти чоло, ніби п’яний.
Княжна сіла, поправляючи волосся.
– Подайте мені руку, – сказала вона сухо, поквапливо озирнувшись, і швидко притисла подану руку до розпашілої щоки.
Раптом, відштовхнувши її, вона підвелась і стала дивитися широко розплющеними очима кудись у далечінь. Прокопові було аж страшно. Він хотів підійти до неї, але вона, кусаючи до крові губи, нервово шарпнула плечима, ніби щось хотіла скинути. Лише тепер згадав він про Карсона; знайшов його недалечко. Той лежав на спині, але вже не в рові, і весело дивився на блакитне небо.
– Що, вже по всьому? – спитав він, лежачи, і склавши руки на животі, запустив пальцями млинка. – Бо я страшенно боюсь таких речей. Чи можна тепер уставати? – І він схопився і обтрусився, як пес. – Чудовий вибух, – промовив захоплено і так, ніби й не було нічого, глянув на княжну.
Княжна обернулась; вона була бліда як крейда, але володіла собою.
– І це все? – запитала вона недбало.
– Боже мій, – репетував Карсон, – хіба цього не досить? Однісінька коробочка пудри! Таж ви справжній чарівник, запроданий дияволу, король пекла, чи хто... Хіба ні? Так-так. Король матерії! Княжно, гляньте, ось король, – сказав він з явним натяком і вже квапився далі: – Геніальний, правда? Унікальний чоловік. Ми перед ним – ганчірники, слово честі! Як ви це назвали?
До приголомшеного Прокопа вернулась розважливість.
– Нехай княжна дасть назву, – сказав він, радий, що хоч на таке спромігся. – Це... її вибухівка...
Княжна завагалась.
– Назвімо його хоча б “віцит”, – гостро відказала вона.
– Що? – перепитав Карсон. – Ага, vicit, себто, по латині, “переміг”, так? Княжно, ви геніальні! “Віцит” ! Чудово! Ура!
Але в Прокопа майнула в голові інша, страшна етимологія цього слова. Vitium. Le vice. Розпуста, порок. І він глянув з жахом на княжну, але на її застиглому обличчі не можна було прочитати жодної думки.