Проте, замість учинити так розумно, він звернув до чорного парку і довго, без кінця міряв очима темний фасад замку, шукаючи якесь вікно.
А Гольц дрімав за п’ятнадцять кроків від нього, прихилившись до дерева.
XXXI
На другий день ішов дощ. Прокоп бігав по парку, лютуючи, що через це, мабуть, взагалі не побачить княжни. Проте вона вибігла, простоволоса, незважаючи на дощ, і кинулась до нього.
– Лише на п’ять хвилин, на п’ять хвилин, – захекано шепотіла вона, підставляючи йому губи для поцілунку.
Аж раптом помітила Гольца.
– Хто це такий? – запитала.
Прокоп поквапливо озирнувся.
– Хто? – Він уже так звик до своєї тіні, що й не усвідомлював собі її сталої присутності.
– Це... мій наглядач, розумієте?
Княжна звела на Гольца свої владні очі. Гольц, сховавши люльку, відійшов трохи далі.
– Ходімо, – сказала княжна і потягла Прокопа до альтанки.
Вони сиділи, не насмілюючись поцілуватись, бо десь поблизу мокнув під дощем Гольц.
– Руку, – звеліла тихо княжна і стала гладити своїми гарячими пальцями вузлуваті, розтовчені Прокопові обрубки. – Коханий, коханий... – шепотіла вона, але швидко перейшла на суворий тон: – Не смій на мене так дивитись при людях. Бо я тоді не знаю, що роблю. Стривай, стривай, от колись кинусь на шию, ото буде сорому! – Княжну жахнулась. – Ви ходили вчора до дівок? – раптом запитала вона. – Не смій мені, ти тепер мій. Милий, коханий, мені так тепер важко... Чому ти мовчиш? Я прийшла тобі сказати, щоб ти був обережний. Mon oncle Шарль уже слідкує... Вчора ти був чудовий! – Голос її виказував неспокій. – Вони все стережуть тебе? Скрізь? І в лабораторії? Ah, c’est bête![65] 65 Коли ти вчора розбив чашку, я ладна була тебе розцілувати, так чудово ти лютився. Пам’ятаєш, як ти тоді, вночі, наче зірвався з прив’язі? Тоді я пішла до тебе, як сліпа, як сліпа...
– Княжно, – перебив її Прокоп, – ви мені повинні щось сказати. – Або все це... примхи шляхетної дами, або...
Княжна пустила його руку.
– Або що?
Прокоп у розпачі глянув на неї.
– Або ви зі мною лише граєтесь...
– Або? – протягла вона, з видимою насолодою терзаючи його.
– Або мене... до певної міри...
– ...кохаєте, еге ж? Слухай, – мовила вона, заклавши руки за голову і дивлячись на нього примруженими очима, – колись мені одного разу здалося, що я тебе покохала, розумієш? Справді покохала, на смерть, як шалена, то я тебе спробувала тоді... вбити. – І клацнула язиком, як тоді на Прем’єра. – Я б ніколи тобі не пробачила, якби закохалася в тебе.
– Неправда! – крикнув розлючено Прокоп. – Це неправда! Я не стерпів би думки, що це... лише... флірт. Ви не такі зіпсуті! Це неправда!
– А коли ти знаєш, – мовила княжна тихо й поважно, – то чого ж питаєш про це?
– Я хочу це почути... – наполягав Прокоп, – хочу, щоб ти мені прямо сказала.... що я таке для тебе. Ось це я хочу почути!
Княжна покрутила головою.
– Я повинен знати, – заскреготав зубами Прокоп, – інакше, інакше...
Княжна кволо усміхнулась і поклала свою руку на його стиснутий кулак.
– Ні, прошу тебе, не вимагай, не вимагай, щоб я це сказала.
– Чому?
– Бо тоді ти мав би завелику владу наді мною, – сказала вона тихо.
Прокоп затремтів від радощів.
На Гольца, який ховався поблизу альтанки, напав нестримний кашель, бо віддалік поміж кущів майнув силует дядечка Рона.
– Бач, уже стежить, – шепнула княжна. – Увечері до нас не можна.
Вони затихли, стискуючи одне одному руки. Лише дощ шелестів по даху альтанки та віяло легкою прохолодою.
– Коханий, коханий, – шепотіла княжна, нахиливши личко до Прокопа. – Подивлюся хоч, який ти. Носатий, сердитий, увесь наїжений. Кажуть, ти великий учений. Чому ти не князь?
Прокоп шарпнувся.
Вона притулилась до його плеча.
– От уже знову сердишся, а мене, мене називав бестією і ще гіршими словами. Але я не серджусь. Бач, ти не хочеш осолодити мені те, що я роблю... і буду робити... Милий, – закінчила вона тихо і простягла руку до його обличчя.
Він схилився до її вуст; в них було каяття і туга. В шелестінні дощу наближались кроки Гольца.
Неможливо, неможливо! Цілий день Прокоп сушив собі голову, де б зустріти княжну. “Увечері до нас не можна”. Ну, звичайно, він же не з її товариства. Їй вільніше поміж знатних бовдурів. Це було дуже дивно: в глибині серця Прокоп запевняв себе, що не кохає, але ревнував страшенно, повний шаленства, гніву й упокорення. Ввечері тинявся по парку під дощем і думав про те, що вона сидить і вечеряє, що їй там весело, привільно. А він сам собі здавався шолудивим псом, вигнаним під дощ. Найгірша мука на світі – це зневага.