“Ну, зараз покінчу з цим”, – вирішив він. Побіг додому, одягнувся в чорний костюм і ввійшов до курильні, як і вчора. Княжна сиділа сама не своя. Ледве вгледіла Прокопа, як усе в ній затрепетало і вуста розм’якли від щасливого усміху. Решта молоді привіталася з ним по-товариському, а oncle Шарль був навіть занадто чемний. Очі княжни його застерігали: будь обережний! Вона з ним не розмовляла, проте знайшла нагоду всунути йому до рук записку. “Милий, милий, – було там написано олівцем великими літерами, – що ти зробив? Іди звідсіль”. Він зібгав папірець. Ні, княжно, я залишусь тут. Мені дуже приємно дивитися на вашу духовну єдність з цими напахченими ідіотами. За цю запальну впертість княжна обдарувала його жагучим поглядом. Вона почала брати на кпини Сувальського, Грауна, всіх своїх кавалерів, була з ними зла, різка, зухвала. Іноді швидко позирала на Прокопа, чи задоволений він з цієї гекатомби поклонників, складеної йому до ніг. Але він не був задоволений, хмурився, вимагав поглядом п’ятихвилинної довірчої розмови. Тоді вона встала і повела його до якоїсь картини.
– Май розум, май розум! – і, піднявшись навшпиньки, поцілувала його в обличчя.
Прокоп застиг від такого жахливого шаленства, але ніхто цього не бачив, навіть і сам oncle Рон, що уважно стежив за всім своїми розумними, сумними очима.
І більше нічого, нічого не трапилось цього дня. Але Прокоп цілу ніч метався на своєму ліжку, кусаючи подушку; а в другім крилі замку хтось також не спав цілу ніч.
Уранці Пауль приніс йому напахченого листа, не сказавши від кого.
“Мій коханий, – прочитав він, – сьогодні я тебе не побачу. Не знаю, що й робити. Ми звертаємо на себе увагу. Прошу тебе, будь розумніший, ніж я (кілька рядків закреслено). Не смій ходити перед замком, бо вибіжу до тебе. Прошу, зроби що-небудь, щоб тебе звільнили від цього гидкого сторожа. Я погано спала вночі, в мене поганий вигляд, і я не хочу, щоб ти мене бачив. Не приходь до нас. Мій oncle Шарль уже робить натяки; я розкричалась на нього і тепер не розмовляю з ним; мене дратує, що він має рацію, я не можу цього стерпіти. Коханий, порадь мені: оце щойно я вигнала покоївку, мені донесли, що вона має роман із конюхом і ходить до нього. Я цього не зношу, замало в обличчя їй не зацідила, коли вона мені призналась. Вона гарна; і от плакала, а я втішалась, дивлячись, як у неї сльози течуть. Уяви собі, я ніколи зблизька не бачила, як набігає сльоза, – капне, зупиниться, а її здоганяє друга. Я плакати не вмію. Маленькою я так кричала, що аж синіла, проте сліз не було. Отож я вигнала покоївку, бо ненавиділа її, мене брала огида, коли вона стояла передо мною. Твоя правда. Я лиха, але чому їй усе можна? Коханий, заступись за неї, і я покличу її знов і зроблю, що захочеш, коли дізнаюсь, що ти можеш вибачити жінкам такі речі. Бачиш, я зла та ще й до того заздрісна. Місця не знаходжу від туги. Хотіла б тебе бачити, але зараз не можу. Не пиши мені, не можна! Цілую тебе”.
Коли він читав ці рядки, в другому крилі замку шаленів рояль. Під його бурхливі несамовиті звуки Прокоп написав:
“Ви не кохаєте мене, я це бачу; вигадуєте всякі безглузді перешкоди, не хочете компрометувати себе. Вам надокучило мучити чоловіка, який не нав’язувався. Я думав про це інакше. Тепер мені сором, і я розумію, що ви хочете докласти цьому край. Коли не прийдете пополудні до японської альтанки, я в цьому остаточно переконаюсь і зроблю все, щоб далі вас не обтяжувати”.
Прокоп перевів дух. Він не звичний був писати любовні листи, але цей, здавалось йому, був написаний вдало і досить сердечно.
Пауль побіг віддати листа. Рояль у другому крилі замовк, і стало тихо.
Тим часом Прокоп пішов шукати Карсона. Здибавши його біля складів, почав із прохання, щоб йому дозволили під слово честі ходити самому, без Гольца, що він готовий скласти яку завгодно присягу, що без попередження не втікатиме. Карсон значуще посміхався. Добре, чому ні? Він буде ходити вільно, як птах, куди схоче і коли схоче, тільки хай зробить одну дрібничку: віддасть кракатит.
Прокоп розлютився.
– Я вам дав віцит, чого ви ще хочете? Я раз уже сказав вам, що кракатиту не дістанете, хоч би мені й голову відтяли.
Карсон здвигнув плечима: мовляв, у такому разі він нічого зробити не може, бо той, хто має у себе в голові кракатит, – людина соціально небезпечна, страшніша від стократного вбивці. Одне слово – класична причина для превентивного ув’язнення.
– Віддайте кракатит, і годі, – сказав він. – Не пошкодуєте. Інакше... інакше подумаємо про те, щоб вас відправити куди-інде.
Прокоп хотів уже вигукнути бойовий клич, але затнувся. Промимрив, що поміркує ще, і побіг додому. Сподівався, що там знайде відповідь, і наперед радів, але відповіді не було.